Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

- Доброго ранку, Аліно, - занадто радісно, щебече Антон та усміхається на камеру свого смартфона.

- Доброго, - усміхаюсь у відповідь своєму босу. - Не хочу вас засмучувати Антоне Миколайовичу, та вже дванадцята година.

- Не будь такою занудою, не так вже і часто мій ранок починається о дванадцятій, - він пропадає з поля зору, на екрані замість нього з’являється вікно, а на задньому фоні чутно голоси та сміх.

Хтось у хорошому настрої. Невже нову коханку завів? Чи може Наташка здивувала чимось новеньким? Морщусь від власних думок і намагаюсь одразу заблокувати картинки за участю цієї особи, що мимоволі спливають у моїй голові.

Вчора ми провели з ним телефонну нараду і вирішили всі, як мені здалося, робочі питання. Тому, саме зараз, мене дивує його дзвінок по відеозв'язку. Але я не поспішаю запитувати, що встигло трапитись за минулу добу. Роблю ковток, вже ледве теплого, капучино з паперового стаканчика, спираюсь на стіл і чекаю поки Антон знову з’явиться у фокусі камери.

- Так, - як чорт з табакерки, на екрані знову бос. - В мене є до тебе пропозиція.

- Руки та серця? - випалюю не подумавши і схаменувшись, прикриваю рот долонею. - Вибачте, вирвалось.

- Я тільки за, - сміється, - та моє серце вже зайнято. Вибач.

Він знизує плечима, а я думаю, що не пам'ятаю, коли останній раз бачила його в такому грайливому настрої.  

- А тепер серйозно, - складає руки поперед себе, а я вирівнююсь в кріслі в очікуванні його пропозиції, тої що не руки і не серця. - Крім готелю, я маю ще декілька апартаментів у місті. Донедавна, цим питанням займалась інша людина, та нам довелося попрощатись. Тож, хочу запропонувати тобі додатковий підробіток.

На тобі, приїхали. Зайві гроші мені звісно що не завадять, та лишатися через це без сну я не готова. І без цього купа роботи, після нарад з ним її стає ще більше, а тепер і додаткові кандали.

- Антоне Миколайовичу, не хочу набивати собі ціну, та я і з готелем зараз зашиваюсь.

- Та я ж не пропоную тобі підлогу мести. Хоча потрібних людей і треба буде знайти, - він відпиває з нудної чорної чашки, а я роблю собі помітку, що треба подарувати йому щось більш веселеньке. - Отже, якщо все правильно організуєш, то твоя робота буде полягати лише у контролі. Я під’єднаю тебе до робочого кабінету, ти будеш бачити бронь та оплату апартаментів, погоджувати деталі з клієнтами, видавати ключі, а після їх виїзду, треба буде найняти клінінгову компанію для прибирання. От і вся робота. Це як додаткові номери у готелі, тільки знаходяться вони в іншому місці.

- Якщо все так просто, то чого з попереднім працівником попрощались? - хоч і не моє це діло, та якщо вже погоджуватись, то треба знати всі нюанси справи та підводні камені, якщо такі є. 

- Бо не треба було нахабніти! - якось зло випльовує Антон, а я вже і не рада, що запитала. - Відмову я не приймаю, бо, по-перше мені потрібна людина, якій я зможу довіряти, як самому собі, а по-друге, якщо дати тобі право вибору, то ти знову почнеш себе недооцінювати.

- Дякую, Антоне Миколайовичу, що дали мені час подумати стосовно вашої пропозиції, - іронічно відповідаю, незважаючи на те, що він все ж таки мій керівник. - Чекаю адреси, та посилання на електронний кабінет.

- Прекрасно, я знав, що ти мене не підведеш. Сьогодні все скину. Бувай, - поспіхом прощається махнувши рукою.

На екрані все перекручується до гори дриґом, десь далеко чутно голоси. Мабуть, не відхилив виклик. Все ще чекаю, може він забув щось сказати. Гучний шурхіт та екран темніє, наче телефон поклали до кишені, та все ж таки встигаю розібрати слова “Ти мала рацію, якщо поставити її перед фактом…”.

Здається мені, що це була якась підстава.

Викреслюю ще один виконаний пункт зі списку справ. Та я не встигаю порадіти своїй продуктивності, тому що в кінці списку дописую ще два нові пункти. Кожна телефонна розмова з Антоном додає мені ще більше робочих справ та ідей, що прямо пропорційно збільшенню обсягу роботи. Спочатку я вела записи у блокноті, та згодом втомилась постійно його відкривати та пролистувати. Тож тепер на моєму робочому столі лежать два альбомні аркуші, на тому що ліворуч, я записую ідеї, які спонтанно приходять мені у голову, і згодом я або викреслюю їх як бредові, або переношу до робочого списку, що написаний на аркуші праворуч. З тим, що цей аркуш ніколи не буде повністю порожнім, я вже змирилася, та тепер головна ціль, щоб один аркуш не перетворився на два, а то і на три. І здається, я до цього вже близька.

Відкидаюсь на спинку свого новенького крісла і легенько покачуюсь у ньому. Свіжопофарбовані стіни радують око, як і новенькі меблі що ідеально вписались в інтер'єр кабінету. Простенький письмовий стіл, зручне крісло для мене та акуратні стільці для відвідувачів. Замість велетенської шафи - стелаж з теками, а замість несуразних фіранок - напівпрозорі жалюзі "день-ніч". І все це пофарбували на вихідних, щоб мені не довелось нюхати пари фарби, а меблі склали за пів дня. То чому я так затягувала з ремонтом?

Від милування своїм новим інтер'єром мене відволікає дзвінок телефону.

- Аліно Ярославівна, підійдіть будь ласка на рецепцію, - Віолета не так часто мене гукає, а отже щось сталося.

Підводжуся з місця, розгладжую долонями складки на брюках й поспішаю на поміч своєму адміністратору. Та коли повертаю з-за рогу в напрямку рецепції, від несподіванки сповільнюю кроки, бо спершись на стійку і схрестивши руки на грудях мене зустрічає Слава власною персоною.

Його посмішка сяє, коли наші погляди зустрічаються, наче ми давно не бачились, хоч і провели разом всі вихідні. Я таки вмовила його відвідати музей пива, а за компанію і якийсь медичний музей, де були представлені старовинні ліки та медичні прилади, призначення яких навіть Слава не міг вгадати без підказок. Ось так завдяки мені і стане більш освіченим.

- Привіт, - першим вітається Слава.

- Привіт, - відповідаю тихо і спрямовую увагу на адміністраторку.