Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Ви мені до кінця днів моїх згадувати будете? – відвернулась, червоніючи.

– Хотілось би, – тихо пролунало над моїм вухом.

Ось це ось про що взагалі було? Та уточнювати не стала, пам’ятаючи натяк на три місяці моєї умовної волі. Як-небудь іншим разом. Тим більше, що ми виїхали з лісу, і в очі впало щось сяюче попереду. Я навіть підвелася, щоб розгледіти.

– Льодяне містечко, – підтвердив мої здогади Колвін.

І я захлинулась від захоплення, коли ми під’їхали ближче та зупинились, щоб я могла роздивитись. Ви коли-небудь бачили дерева, вкриті кригою? Виглядають вони чарівно, хоч деревам від цього і не легше. Так от – забудьте! Дерева, котрі я побачила тут, не йдуть ні в яке порівняння! Вони повністю повторювали усі риси справжніх – до дрібниць, тільки з криги. Навіть тоненьке листя, яке ще й гнулося, просвічувало прожилками. Вітерець, що час від часу налітав на них, змушував їх весело дзеленчати кришталевим передзвоном. Як це вдавалось при їх гнучкості – не уявляю. І все це грало відблисками північного сяйва.

А коли до мене підійшов крижаний ведмідь, я просто влипла спиною у груди професора, чимало розвеселивши того. Звір повністю відповідав своєму клишоногому прототипу. Навіть хутро було хутром, попри свою прозорість та «крижаність». Так-так, воно було цілком собі м’яким на доторк. Не знаю, яке воно насправді у реального любителя меду, та це гладити було приємно і навіть не холодно, за що мене вшанували миролюбним тицянням носа у руку, і звіринка з задоволеним бурчанням потьопала до наступних відвідувачів містечка, більшість з яких катались доріжками на ковзанах. При цьому звичайне взуття на цих доріжках не ковзалось.

Колвін потяг мене до саней, заприсягшись, що сюди ми ще повернемось, й мене навіть на ковзанах кататись навчать, та перед цим не завадило б поїсти, поки деяке ефемерне створіння, в моїй особі, не здуло першим поривом вітру. Сани рушили, і я помітила ліворуч від дороги здоровецьку крижану громаду поруч з однією з лавочок. Схожа вона була на неприємного вигляду велетня зростом до двох з половиною метрів. Помітивши мою зацікавленість, професор кивнув на нього:

– Це – крижаний троль. Їх ще вирлооками називали раніше.

– Чому крижаний?

– Активізуються взимку й складаються з гнучкої криги, – він знизав плечима. – Не питай, як таке може бути – не знаю. Досить агресивні й тупуваті істоти, що живуть у горах Зимолісся. Рідко, але спускаються до жилих місць і тільки взимку. Щоправда, зими тут довгі. Виглядають майже так, тільки не прозорі й очі горять червоним.

– Цей, сподіваюсь, не повторює свого співродича?

Колвін розсміявся:

– У цьому парку агресивність виключена. Як бачиш, навіть ведмеді тут поступливі. А троля не активовано – надто громіздкий.

Сани під’їхали до величезної дерев’яної будівлі на околиці. Дім був триповерховим з вежею, і оздоблений мистецьким різьбленням навколо великих вікон. А вікон було багато. Як виявилось, це й була та сама «Чайна». Насправді, тут можна було повноцінно і поснідати, й пообідати, й повечеряти. Візник хотів нас почекати, та професор відпустив його, запропонувавши, хіба що, заїхати через годину.

Зсередини було тепло, затишно й пахло корицею. Інтер’єр було стилізовано під давнину, хоча, можливо, для Зимолісся це не було стилізацією. До нас підлетів офіціант (у прямому сенсі – підлетів з поривом вітру), супроводив до вільного столика й прийняв замовлення. У виборі страв я повністю поклалась на Колвіна, поки сама озиралась на всі боки.

У залі грала приємна музика, що нагадувала ірландські мотиви. В одному з кутів я видивилась музикантів: флейтист, скрипаль та колісна ліра. Мелодії перемежовувались від цілком ліричних до відверто бойових. Ударних інструментів для цього, щоправда, не вистачало, та все ж звучало добре.

З черговим повівом повітря біля нашого столика знов виник офіціант з замовленням. Він розставив страви й зник так само, як і з’явився. На мій питальний погляд Колвін посміхнувся:

– Він зі Стрибор’я. І – так, я також володію цією здібністю. Мій батько народився у Стрибор’ї.

– А ваша мама?

– Із Семарги, хоча й має Диворіченські коріння.

– І як вас занесло до нашого світу?

– Це довга історія, Лєра. Розповім іншим разом, та точно не тут.

– Ви не помітили? – я пригубила глінтвейн. – Практично всі мої питання ви відкладаєте на безвік. Боюсь, навіть там скоро місця не буде.

Посмішка, що ковзнула по губах професора, була невимовною сумішшю гіркоти й теплості:

– Я також помітив одну дивну закономірність: як тільки я починаю відповідати, обов’язково відбувається щось, що заважає продовжити. Вже побоююсь.

– О, так! – скорчила я невдоволений писочок. – Залікова відмазка, Ігоре Дмитровичу!

– Лєра, тут в нас буде багато вільного часу, я сподіваюсь. Ще наговоримось. А поки – налягай на вечерю.

Сердито втупившись в очі Колвіна, які зараз намагались дивитись на мене стражденно, я безнадійно зітхнула й послухалася поради: все одно допитувати не мало сенсу. Та, коли принесли десерт, з мене вирвався стогін:

– Вам мою талію не шкода?

На що пролунала цілком безапеляційна заява:

– Ця порція твоїй талії точно не зашкодить.

Дякую, хоч не сказав, що за мною плаче анатомічний музей! Та порцію буравлячого погляду йому відвідати довелось.

Загалом, до моменту переміщення з «Чайної» до саней, мене так зморило від тепла, глінтвейну та ситості, що весь наступний шлях до знятого Колвіним будинку, я фактично проспала на професорському плечі, прокинувшись тільки тоді, коли мене спробували підхопити на руки. Мій напівсонний спротив та спроба прийняти вертикальне положення були повністю проігноровані, тож, я, плюнувши на безплідність протидії, знову задрімала на тому самому плечі, миттєво провалившись до сну.