Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Я крутила головою на всі боки, забувши про якісь там захитування, поки не здійняла погляд догори, та так і завмерла: крізь льодяний купол просвічувало нічне небо, що мінилось усіма кольорами веселки.

– Лєра, – висмикнув мене зі ступору Колвін, – ти все скоро побачиш. Нам треба підійти до однієї зі стійок, і покласти наші руки на кристал на столі, – він ледь потяг мене. – Ти взагалі чуєш?

Довелось повернутись на землю. Точніше, на підлогу… Тільки зараз помітила, що вона теж крижана, і завмерла, втупившись під ноги: виглядало слизьким. Та цього було замало: під прозорою товщею плавали різнокольорові яскраві риби. Професор перехопив мій погляд і шепнув:

– Він тільки здається таким. Тут не слизько, й ми не провалимось. Можеш ступати сміливо, – і запропонував зіпертись на його руку.

Вчепившись за Колвінський лікоть, я потяглась за чоловіком, намагаючись не опускати очі долу, бо ж одразу виникало бажання задріботіти, як на льоду. Ми підійшли до однієї зі стійок. На столі стояв шар, подібний тому, що я бачила у кабінеті Колвіна. Професор потягся до нього правою рукою, а я – вільною лівою, та, помітивши збентежені погляди офіцерів, застигла на півдорозі.

Колвін спокійно зняв мою праву руку зі свого ліктя:

– Прошу нас вибачити, – звернувся він до митників. – Мою наречену захитує у порталах: вона просто не оговталась.

– О, так! – кивнув один з офіцерів. – Це буває. Нічого страшного, пані.

Професор сам приклав мою долоню до шару й поклав свою поруч. Над столом виникла проекція з інформацією, мабуть, про нас. Судячи з усього, вона їх задовольнила:

– Пані Соколовська! Пан Колвін! Ласкаво просимо до Зимолісся! Приємного відпочинку!

– Дякую! – Колвін повернув мою руку на свій лікоть й потяг мене до виходу.

Цей самий вихід був досить умовним: в одному місці крижаної стіни виділявся прямокутник з закругленими кутами, поцяткований сріблястим орнаментом. Та, як тільки ми до нього наблизились, він просто розчинився, випускаючи нас назовні. Варто нам було опинитись по той бік, «двері» відновились до наступних відвідувачів будівлі.

– Це – крига? – до мене, нарешті, повернувся дар мовлення.

– Гарна імітація. Майстри зі Стрельниці влили в неї силу-силенну магії, – посміхнувся Колвін, дивлячись на моє здивування. – Риби під ногами – також ілюзія. Подивись на небо.

Я здійняла очі: північне сяйво, котре я бачила хіба що на зображеннях, та на екрані, не йшло ні у яке порівняння з місцевим. Тут були не просто усі кольори веселки, а й, мабуть, усі їхні відтінки, котрі плавно перетікали одне в одне у небесних хвилях, через що складалось враження, що над головою дійсно плескається різнобарвне море. Періодично ці хвилі спалахували яскравими сполохами, котрі фарбували все: від снігу під ногами до верхівок дерев.  

Якби не звук, що відвернув мою увагу від цієї краси, я б ще довго нею милувалась. До нас підкотили білосніжні сани… без упряжі. Схоже, вони були самохідними, й керувались візником якимось магічним способом. Я втупилась у Колвіна, на що той тихо промовив:

– Потім поясню.

– Панове бажають покататися? – до нас звернувся усміхнений «водій» цього дивного засобу руху.

Професор глянув на мене:

– Ти як? Після порталу хочеш відпочити, чи помилуватись місцевими красотами?

Я дещо розгубилась, не знаючи на що розраховувати:

– А ви?

Колвін, схоже, розгубився теж:

– Що – я?

– Ну, може, у вас якісь свої плани?

Він навіть застогнав:

– Лєра-а-а! В мене був один єдиний план: вирушити з тобою відпочити й показати тобі Зимолісся! Тому, дай, будь ласка, відповідь на дуже просте питання: чого хочеш ти!

– Милуватись красотами? – невпевнено блимнула я очима.

Колвін якось зовсім скрушно похитав головою, схопив мене за руку й потяг до саней:

– Лєрка! Ти неможлива! – всадовив він мене на сидіння, падаючи поруч, і звернувся до візника. – Через Льодове та Сніжне містечка до Чаров’його, – він повернувся до мене. – Їсти хочеш?

Голод, як виявилось, підкрався непомітно, й шлунок непрозоро натякав, що не відмовився б від порції чогось ґрунтовного. Я скромно знизала плечима:

– Мабуть.

– Біля «Чайної» у Льодовому зупиніть, – кинув професор нашому водієві саней.

Той кивнув, поводив рукою над якимось круглим кристалом перед собою й сани рушили до лісу, що розкинувся поряд з будівлею порталу. Ніколи не була у зимовому лісі вночі, а, враховуючи небесну ілюмінацію, видовище це було незабутнім. Дорога була доволі широкою, й сяйва цілком вистачало задля її освітлення. До того ж, це освітлення само собою вже було визначним: наглядати за тим, як змінюються кольори спалахів й переливи хвиль угорі можна було до нескінченності.

Я вертілась на всі боки, поки не відчула, як замерзають руки, а рукавички, здається, так і залишились на ліжку. Зітхнувши, сунула змерзлі кінцівки до рукавів, обмежуючи своє вертіння. Колвін, схоже, помітив мої страждання:

– Рукавички вдома забула?

– Забула, – винно посміхнулась я, намагаючись якомога далі просунути закоцюблі пальці до рукавів светра.

– Давай сюди, – потягся чоловік до мене, витягаючи зовні мої крижинки й ховаючи їх у своїх долонях.

Ні, ну, в нього точно магма замість крові: настільки гарячими були його руки! Об них обпектися можна! Через декілька хвилин вже й моїми руками можна було сніг топити. Я повернулась до професора, вдивляючись крізь нічну напівтемряву, що пронизувалась кольоровими спалахами, у його очі, в котрих навіть у пітьмі було видно лукавинки.

– Ви зовсім не мерзнете? – потягла я руки з його долонь.

Колвін простяг мені свої рукавички:

– Вдягни.

– А ви? – я знову спробувала сховати долоні у рукавах.

– Вдягай! – витяг він їх звідти й сам натяг на них рукавички. – Змерзнути крижаній брилі?! – осміхнувся він, відповідаючи на моє питання. – Куди вже більше?