Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

Нахмуритися від дивного поганого передчуття.

Розгорнути інструкцію, пробігти очима.

З силою зім'яти її в кулаку.

Зчепити щелепи, відчуваючи, як миттєво прокидається гидка абсолютно необґрунтована злість, як вона повільно ковзає по спині смертельним змієм, обертається навколо шиї, здавлює горло.

Образа. Вона така мерзенна. Колюча. Від неї хочеться просто задушити себе голими руками.

І думки. Одна нудотніша за іншу. У мозок, який ще не відновився, який все ще балансує на межі ясності та повного хаосу.

Ото як. Це ж треба, яка оперативність.

Екстренна контрацепція. 

Як швидко ти подбала про це. Екстренно. Відразу ж, прямо з ліжка побігла до аптеки? Щоб, не дай Боже, не залетіти від такого, як я.

Довбаного наркомана. Виродка. Егоїста. Фріка.

Позбутися наслідків того, що я вважав найправильнішим у своєму житті.

Стій. Стривай. Що ти несеш? – Голос зсередини, неприємний, наче гострий іржавий гак, підчіплює за ребра. - Вона хіба не права? Це хіба не ти прийшов дощенту обдовбаний і накинувся на неї, немов одержимий психопат? Це не ти, дебіл, навіть не подбав про контрацепцію? Вона все зробила правильно… Не те, що ти…

Заткнися. Просто заткнися.

Геть з моєї голови. Не хочу, щоб ти мав рацію. Якщо все так, то чому так бридко всередині?

Так бридко, що хочеться щось розбити. Бажано, об свою голову. Сунути руки, глибоко - крізь шкіру, м'язи, - і дістати це мерзотне копошаче, ніби зміїний клубок, почуття в грудях.

Вона зробила правильно. А я просто жалюгідний мудак.

Стискаю скроні. Здавлюю сильніше, ніби хочу видавити з голови чортові думки разом із пульсуючим болем.

Чую клацання замка. Двері ванної відкриваються і через пару секунд на порозі з'являється Ліка. Завмирає, розплющує очі, здвивувавшись, очевидно не чекаючи мене тут побачити.

Погляд розгублений, трохи збентежений. Вологе волосся перекинуте на бік. Легкі літні штани, що низько сидять на стегнах, простий бавовняний топ на грудях. Тонка талія, голий живіт. Краплі вологи блищать на плечах та грудях.

Гарно.

Гарна.

Образи, спогади лізуть у голову. Настирні, гарячі. Але тепер вони здаються, ніби подертими брудними пазурами. Сполосовані злістю, яка не знаходить виходу.

Посмішка - збентежена, незграбна, - торкається її губ.

- Ну і? - Дзвінкий від напруги звук, що виривається з мого рота, дряпає горлянку, пробираючись назовні.

Посмішка дівчина повільно тане. Брови піднімаються в німому питанні. І погляд стає ще більш розгубленим.

- Що це було? - Тон мій оманливо спокійний, навіть трохи глузливий. Я підходжу на крок і впираю руку в одвірок вище її голови.

Дівчина кліпає. Потім хмуриться. Безумовно зчитує мою злість, але не може зрозуміти її причин.

– Що? – питає тихо, майже не чутно, потиснувшись під моїм жорстким поглядом і навіть відступає на пів кроку.

– Вчора. - Пояснюю я, намагаючись за глузливим тоном приховати мерзенну образу. – Навіщо ти мені дозволила?.. У тебе було… щось на кшталт тих днів… коли всі чоловіки здаються привабливими?.. Навіщо ти зробила це… вперше… зі мною? - Отрута пливе по венах, шукає виходу, намагається знайти його в словах, потворних словах, що злітають з язика.

Ця гидота береться немов з нізвідки. Просочена жовчю, мерзенна, жалюча. Тож навіть мені від неї стає не по собі. Дівчина ж зовсім смикається, як від болю. Наче моє питання б'є її, як ляпас. Вона й моргає так, наче я вдарив.

Я шкодую про ці слова відразу ж, від цього погляду хочеться схопити їх і з силою заштовхати назад у глотку. Тільки слів не повернеш.

Вона розкриває рота. Але не встигає нічого сказати: від раптового дзвінка, що гидко пилікнув солов'єм, ми обидва здригаємося. Декілька секунд жоден з нас не рухається, не відводить очей. Але дзвінок лунає ще раз, і Ліка, ніби відмерши, сіпається і швидко йде до дверей.

Відкривши її, запускає того, що прийшов, відступає на крок.

– Це до тебе. – Кидає сухим тоном у мій бік. Образилася. Що ж, небезпідставно...

Я йду в коридор, зустрічаюся з гостем очима і все всередині мене миттєво напружується.

- Привіт, чувак. – бадьоро кидає Кріт, широко посміхаючись. - Ну, як ти після вчорашнього? Живий?

Я миттю кидаюся до неочікуваного, абсолютно небажаного гостя, так квапливо, що мало не спотикаюся об поріг. У мене є лише одне бажання – якнайшвидше виштовхати його геть. Щоб він не ляпнув чогось зайвого. Щоб Ліка не почула…

А вона не йде. Не йде. Стоїть і дивиться на Крота, злегка насупившись, зацікавлено стуливши голову. Слухає.

- Іди, - ледь не задихаючись від занепокоєння, кидаю я, штовхаючи хлопця, намагаючись розвернути його на вихід, - Йди, почекай мене на вулиці. - Додаю нервово, поспішно, відчуваючи, як тремтить голос.

- Залікова була дурь, скажи? Бадьорить, ага? - Вдоволено скелиться Кріт. Незважаючи на мої потуги. Не усвідомлюючи межі, за якою… просто все. Я готовий схопити його за грудки, закрити рота руками, заштовхати в нього будь-що, аби він заткнувся. Але він продовжує. - Тільки от трахатись дуже хочеться...