Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

Паніка. Накриває наче лавина. Крижана, душна.

Заткнися! Закрий рота! Заткнися! Помри. Помри. Помри.

Я хочу кричати. Хочу його вбити, розбити йому череп по стіну під'їзду, вирвати язик і дивитися, милуватися тим, як він стікає кров'ю. Розірвати його на шматки.

Але запізно.

Я переводжу погляд на дівчину. Бачу на різко зблідлому обличчі справжній жах.

І біль. Так багато болю. Вона буквально на власні очі виливається з її зіниць. Вона дивиться на мене так, ніби я пірнув її ножем. З десяток разів. Брудними руками вийняв її серце і потупцював на ньому. Розчавив важкими підошвами черевиків.

І погляд її пропалює мене до кровоточивої дірки в грудях. Почуття провини заточеним кігтем впивається між ребер. Тягне, розриваючи м'язи, зв'язки, сухожилля. Розпарюючи нутрощі.

Ні. Я не хотів. Не треба. Не дивись так.

Вибач. Вибач, будь ласка. Клянуся, все було по-справжньому. Все не так, як здається…

Але вона не чує моїх думок, таких гучних, болючих, гірких. Обличчя її блідне ще сильніше і вона, притиснувши руку до рота, зривається з місця і швидкими кроками прямує у ванну.

Двері зачиняються, і з цим звуком все всередині мене обсипається від жаху усвідомлення. Що все. Це кінець. Мені нізащо не виправдатися. Мені не виправити це.

- Це що, подружка твоя? - Чую голос ніби крізь щільний шар вати.

Згадую. Він досі тут. Мудила, голими руками роздерший будь-яку надію на те, що починалося, хай і зі скрипом, але все ж таки могло між нами бути. Щастя. Що примарно маячило на горизонті. Таке привабливе. Так мало вивчене…

- Якого біса ти приперся? – Голос здавлений, наче мене мучить затяжна ангіна.

- То за баблом. - Як ні в чому не бувало хмикає Кріт. Навіть не підозрюючи, що тільки що накоїв.

За баблом. Зараз я віддав би останню копійку аби ти ніколи не з'являвся на цьому порозі. Аби ти здох десь по дорозі. Аби ти взагалі не народжувався на світ.

Несподівано накриває страшна втома. І спустошення. І ще якась тупа байдужість.

Я дістаю з кишені кілька зім'ятих купюр, тицяю їх у руки Крота і без слів виштовхую за двері.

Обхопивши руками голову, притуляюсь чолом до холодної стіни.

Заснути. Хочу просто заснути та не прокидатися. Хочу просто не існувати. Хоча б недовго. Хоча б на день. Перезавантажитися. Відформатуватись. Може, потім я стану іншим? Може більш гідним?..

Двері ванної повільно відчиняються. Ліка виходить, опустивши голову.

Бліда – майже зелена. Очі блищать від вологи. Руки дрібно тремтять. Виглядає так, наче її рвало. Її нудить від мене… Боже… Я на це заслуговую.

- Ліка… - простягаю обережно, і вигляд у мене, напевно, такий… жалюгідний, благаючий. – Все не так, як ти думаєш…

Змахує рукою в зупиняючому жесті. Не бажає слухати. Піднімає очі і на обличчі її з'являється змучена, повна болю посмішка, через яку хочеться просто взяти і перерізати собі горлянку.

- Все так. - Простягає хрипко, кивнувши. - Все так…

  Я не знаю, що робити. Як діяти тепер. Як змусити її вислухати? Я не знаю, як виправдатися і які слова знайти, і тільки стою і безпорадно дивлюся їй услід.

На слабких ногах Ліка продовжує рух у бік своєї кімнати. І може, якби я не стояв стовпом, я встиг би. Але я не встигаю. Тільки помічаю, як раптом різко нахилившись, вона хапається рукою за стіну, але не утримується – мішком завалюючись на підлогу, втрачає свідомість.