Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Скотопромисловець Харламов із Царицина. Цей навіть свій пароплав на Волзі назвав «Анетта». Готовий був мою ціну заплатити, але просив розстрочку на два роки. Я не погодився, він поїхав. Теж був із тих, хто всю ціну ніколи не платить. Це для нього наче образа.

— Я бачу, голос пані Анетти мав невідпорну силу.

— Мав, але я не думаю, що хтось із них її викрав. Вони поважні й багаті люди, але вони б не стали починати війну зі мною. А війна буде неодмінно, щойно стане відомо, що Анетта у них.

— А якщо не стане?

— А для чого тоді її викрадати? Це як отримати величезний діамант і ховати його від усіх. У чому сенс? Кому це потрібно? — Крік закрутив головою. — Якщо Анетту справді викрали, про це неодмінно стане відомо. Не зараз, так за тиждень, місяць чи рік. І тоді ті, хто це зробив, змушені будуть дуже постаратися переконати мене не вбивати їх. Зовсім не факт, що це їм удасться. А поки я б залишив цю справу. Вона як абрикоса. Треба дати їй достигнути, і вона впаде просто в руки. Зараз можна й не стрибати.

— Я спробую.

— Вільному воля, Іване Карповичу. Але не забувайте — якщо ви знайдете Анетту, її контракт не буде розірвано. Вона відпрацює на мене чотири роки й тільки тоді зможе робити що захоче, — сказав Крік досить недобрим тоном.

— Я мушу сприймати це як підозру щодо мене? — спитав я чесно. — Ви думаєте, ми з пані Анеттою разом граємо в якусь гру?

Ми дивилися один одному в очі. Він витримав паузу.

— Ні, Іване Карповичу, я ні в чому вас не підозрюю. Аби підозрював, сказав би прямо й підтвердив би слова доказами. Та їх немає. І я не думаю, що ви б стали вплутуватися в таку небезпечну історію. Я просто нагадав, що контракт між мною і Анеттою діє і діятиме ще чотири роки.

— Я зрозумів вас. Що ж, тоді я спробую ще пошукати. Триматиму вас у курсі подій. — Я подав Кріку руку. Він її потиснув.

— То не хочете відступитися?

— Ні.

— Ви були закохані в неї?

— Ні, але я дуже поважаю пані Анетту. Вона багато пережила і залишилася доброю людиною.

— Ви дивний, Іване Карповичу. Ви відмовилися від влади і грошей, але шукаєте жінку, яка не доводиться вам ані коханкою, ані родичкою.

— Поясніть це моєю загадковістю. — Я усміхнувся.

— Якщо буде потрібна якась допомога, гроші чи зброя, то звертайтеся.

— Дякую.

— І пам’ятайте, що всі люди, яких я назвав, досягли успіху в цьому жорстокому світі. Вони дуже і дуже небезпечні.

— Матиму на увазі.

Ми попрощалися з паном Кріком, і того ж дня я відбув у Петроград, куди за доброї волі нізащо б не повернувся. Спершу вирішив дізнатися про банкіра Нікіфорова та його неспокійного сина. Він поки що видавався найбільш підозрілим. Знайти цього Нікіфорова у столиці виявилося легко. Мені одразу вказали на його будинок у Ковенському провулку, на кілька контор та міняльних лавок. Усі розповідали, що дуже багата людина, за війну ще більше розбагатів, бо допомагав урядові добувати валюту для військових закупівель за кордоном. Про сина чули менше. Наче був син, непоганий хлопець, але дивний. Кілька разів із дому тікав, а останнім часом щось його не видно.

Здалеку навіть бачив того Нікіфорова, коли він із будинку виходив. У шубі, з ціпком важким, сів в екіпаж і поїхав. Я ще біля будинку покрутився, у двір віз із дровами заїхав. Пройшов за возом, побачив кочегара, який розвантажував. Спитав, чи покурити не хоче, папіроскою збирався пригостити.

— Курити, пахощі диявольські до рота брати — гріх! — Подивився суворо і аж скривився, далі дрова розвантажував.

— А випити — теж гріх?

— Гріх. Від сатани вино, хоч хлібне, хоч виноградне, а хоч те картопляне, яке зараз п’ють, — сказав кочегар і дуже мене здивував, бо плем’я се і до тютюну, і до вина завжди охоче, а тут ось такий анахорет виявився.

— А добрим людям допомагати гріх?

— Не гріх, а обов’язок кожної богобоязливої людини. Тільки ж з’ясувати важко, добро до тебе прийшло чи вовк в овечій шкурі. — Кочегар чергову в’язанку дров узяв і потягнув, на мене перед тим подивившись недовірливо. Зрозумів я, що з цим каші не звариш. Пішов. Чекав, поки з будинку дівчина вийшла, покоївка, мабуть. Раніше, як був молодший, легко було мені підійти й зачарувати дівку. А зараз років мені додалося, я до дівчини, — а вона форкає на мене, наче кінь на вовка. Я вже і улещував, і на чай у трактир запрошував, а вона все дивиться вороже, торочить, що гріх із незнайомим чоловіком на вулиці балакати. Утекла врешті-решт. Тут уже стало мені цікаво. Що це за будинок такий, що слугам язика не розв’яжеш? Що за таємниці тут зберігаються, і чи, бува, не тут Анюту ховають? Побалакав із сусідами, спитав, чи чули спів жіночий. Але сусіди не хотіли говорити. Тільки почують про Нікіфорова — одразу похмурніють, відвертаються і йдуть. Зазвичай люблять люди поговорити, а тут наче відрізало їм. Трохи повештався і пішов до двірника з сусіднього будинку. Тямущий двірник — щедре джерело знань і про свій будинок,