Читати книгу - "Академія об'єднаних талантів. Туман бажання, Лада Астра"

ЕЛЬВІРА

– Ми з Германом більше не разом. Це була жахлива помилка і я вчасно її виправила. Тепер я помічниця ректора Арія, – беземоційно відповіла я на знаки питання в очах дівчат.

– Щось трапилося? – тихо поцікавилася Віккі, а Міла знову сіла на ліжко. – Ти в якійсь халепі?

– Та звісно вона в халепі. Ти йди глянь на її очі зблизька, – невесело відповіла за мене Міла. 

   Я ж продовжувала стояти й мовчати. Що я можу їм сказати? Нічого. Не маю жодного права ризикувати життям Ніни. Шантаж дорогою людиною це певно найкраща пастка на усі віки.

– Ти не можеш нам розповісти? – знову тихо та якось обережно запитала Віккі.

   Я негативно помахала головою. А очі. Очі знову були повні сліз. Якщо кліпну,  вони потечуть. Чому? Чому я не можу перед ними стриматись. Це ж так не безпечно. Я мала б їх вигнати й сказати, щоб не турбували мене. А сама стою і знову плачу не розкривши навіть рота.

– Це щось дуже серйозне, правда? – теж тихо запитала Міла. В її очах я бачила страх, як відлуння мого тепер постійного стану.

  Я знов махнула головою, погоджуючись з її припущенням. І ті сльози, що стояли в очах, таки вирвались назовні. Віккі просто підійшла і без слів та питань міцно обійняла мене, до неї згодом приєдналася і Міла. 

   Вони посадили мене на ліжко і самі сіли з обох сторін. Не кажучи більше нічого, вони просто обіймали й гладили мене, даруючи свою турботу і тепло, тихо чекаючи поки я заспокоюсь і перестану ридати. 

   Не знаю скільки часу це продовжувалось, бо від їхньої турботи мені справді стало себе шкода. Я, виходить, так ніколи й не зможу бути щасливою. Народилася для якоїсь там вищої місії. От і весь сенс мого існування.

   Якби трохи раніше це зрозуміти. Можливо тоді не було б так боляче. Можливо я б спокійніше прийняла свою долю. Як би не відчула що таке бути щасливою, кохати й бути коханою, літати на рожевих хмаринках своїх мрій про щасливе майбутнє. Якби я не знала, то й не було б за чим плакати зараз. Якщо б я не знала Германа, то й не страждала б напевно.

– Ти сильна, Ельвіра, – промовила Віккі, коли я трохи заспокоїлась вже. – Ти сильніше, ніж ми разом взяті. Ти точно маєш знайти вихід з халепи, про яку не можеш говорити.

– Інколи виходу не має, – мій голос був хриплим та якимось зовсім не моїм.

– Не має виходу? То візьми молот і гати по стіні поки не проб'єш дірку, – промовила з іншого боку Міла. – А не має молоту тоді озирнись навколо та зроби своє існування комфортним у запропонованих умовах.

– Що ти маєш на увазі? – запитала я.

– Я не знаю яка в тебе проблема і чи зможеш ти з нею впоратись. Розумію, що щось дуже серйозне, раз ти просто взяла і знищила себе. Так, зараз ти схожа більше на мумію, аніж на живу людину. Але ось що я тобі скажу. Якщо не можеш впоратись з проблемою, то прийми її. Тобто навіть якщо немає виходу і всюди тільки темрява, не треба нею наповнюватись, не треба витрачати останні сили, щоб знайти вихід якого немає. Шукай світло в собі й вихід сам до тебе прийде. 

– Ого ти філософію загнула, – шоковано промовила Віккі, а в мене аж сліз не залишилось. 

– Можу й простими словами. Не гризи себе якщо не можеш нічого змінити. Прийми своє положення, яке б воно не було і пережити це стане простіше, – розвела Міла руками. 

   Я просто міцно її обійняла, а потім і Віккі обійняла, дякуючи своїм найкращим у світі сусідкам за підтримку. 

    За те, що вони поруч і я не відчуваю такої жахливої самотності. 

   Потім ми ще увесь вечір пролежали на моєму ліжку. Дівчата більше не ставили запитань, а просто щебетали щось відволікаюче та місцями смішне, а я слухала їх і не помітила навіть як заснула. 

    Найгірший день мого життя закінчився. Я думала, що буду всю ніч страждати, але дякуючи дівчатам я заспокоїлась та просто відключилась і проспала аж до самого світанку. І як би це дивно не звучало зранку, коли я дивилася на схід сонця і тримала в руках записку від дівчат, моя участь вже не здавалася мені такою не стерпною. 

   Біль від втрати кохання і майбутнього нікуди не ділися, але вони не так пульсували в мені, тому я відчувала в собі сили жити далі. Жити поки це треба, поки я не врятую Ніну.

“Наша люба сіра мишка. Ми цілуємо тебе в обидві щоки й хочемо, щоб ти знала – ми поруч завжди і якщо треба наша допомога, ми завжди зробимо максимум від можливого. Хоч ми більше не живемо разом, але ти завжди будеш дорогою нам сусідкою. Ти сильна дівчинка і ти впораєшся з усім. Віримо в тебе!

                                       Твої жахливі сусідки Міла і Віккі”

   Ось така записка була на столі біля вікна. Жахливі сусідки… Пам'ятаю, як у перший рік часто про це їм говорила. Поки не звикла до того гомону й хаосу, що завжди їх оточує. І зараз розумію що попри те що ми з ними максимально різні, ніби з різних світів, в нас не має спільних інтересів та вподобань, але саме завдяки їм я сьогодні посміхаюсь. Падаю повільно в прірву і посміхаюсь.

   Певно Міла має рацію. Треба хоч спробувати жити в цьому всьому жахітті й не їсти себе з середини, інакше я не зможу досягти потрібних результатів у навчанні за такий короткий термін і не зможу врятувати тітоньку.