Читати книгу - "Академія об'єднаних талантів. Туман бажання, Лада Астра"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Наступні два тижні я жила саме з таким настроєм. І мені справді вдалося відгородитись від думок…Та від будь-яких думок, що не стосувалися навчання та мого перебування біля ректора.
Навчання з кожним днем давалося все краще і краще. Я відчувала вже що наближаюся до золотої середини, до рівноваги моїх магнітів, яка так необхідна Арію. Я розробляла пізніми вечорами цілі стратегії як краще вдосконалитись, як швидше все засвоїти та як врешті решт перевірити рівномірність своєї подвійної сили.
Я займалася аж поки не засинала прямісінько за робочим столом і тоді падала без сил на ліжко. Саме це допомагало мені боротись з тими думками, що лізли до голови коли я залишалась наодинці. Втома, нестерпна і непоборна втома стала моїм вірним союзником у боротьбі із зайвими думками.
З ректором було важче. Я мусила декілька годин на день проводити у його компанії. Ні, він якраз не закидував мене роботою, що було б на багато краще. Він намагався зблизитись зі мною. Я всі його дії розуміла саме так. Він ніби хотів добитись моєї уваги таким дивним способом.
Міг перенести нас до якогось столичного ресторану для вечері. Або до красивого і романтичного, у світлі нічних вогнів, озера з берегами, засіяними осіннім листям.
Він багато сміявся, намагався жартувати та говорити зі мною максимально лагідно. Кожного вечора на місці, де я нібито мала б перебирати його кореспонденцію, на мене чекав маленький подаруночок. Це могло бути звичайне тістечко, але частіше це була якась дорогоцінна прикраса.
Він витягував мене на прогулянки до різних місцевостей нашої країни. Його портал переносив нас у такі куточки, про які я раніше навіть і не чула. Тільки но він це розумів відразу вдавався до розповідей про те місце, куди він нас переносив на ті дві години, що я проводила у його компанії.
Він завжди заглядав мені в очі чекаючи моєї реакції. Але її там не було. Зовсім. Нащо мені ті всі місця та романтичні прогулянки поруч з людиною, яку я ненавиджу і якій я не можу за власною волею сказати ні? Нащо подарунки, якщо вони не від дорогої серцю людини? Нащо це все мені треба?
Я дивилася на нього, слухала його розповіді й про себе відраховувала час. Секунду за секундою, хвилину за хвилиною. І коли дві години добігали кінця, я не забувала нагадати про це ректору. Тільки тоді він і міг помітити легку емоцію радості в моїх очах. Я раділа й оживала тільки по завершенню часу, який для його не зрозумілих мені цілей ми мали проводити разом. Арій, помічаючи це, що разу кривився, але нічого більше мені не говорив.
Все набуло якоїсь такої холодної стабільності до одного жахливого моменту. Я саме підійшла до своєї групи бойовиків, що чекали заняття з ПКБ. Ми з ними майже не спілкувалися, бо я сама відгородилася від усіх холодною невидимою стіною. Нащо даремно звикати до когось? Але сьогодні вони були дуже емоційними. Обговорювали щось жваво поки я не підійшла.
– Може вона знає що з ним? – почула я чиєсь приглушене запитання та не особливо звернула уваги, поки вони не звернулись безпосередньо до мене.
– Ельвіра, в тебе ж ніби були особливі стосунки з Громом? – запитала руденька, гостроноса дівчина, ім'я якої я так і не запам'ятала.
– В мене не було ніяких стосунків з Громом, – спокійно і вже не вперше відповіла я на це питання. Звикла вже навіть до нього.
– Тоді виходить ти не знаєш в якому він зараз стані? – зітхнула руда.
– Не знаю, – відповіла, а потім тільки усвідомила сенс її слів. – Почекай. А в якому він має бути стані?
– Ти в якому світі знаходишся, Ельвіра? Хіба не чула про трагедію на щорічному турнірі?
– Щ…Що за трагедія? – холодний піт вже стікав по моїй спині, а мозок малював жахливі картини.
– Герман не впорався з Броньовиком. Ну знаєш, сутності такі у вигляді велетенських жуків. От один такий і пошматував нашого красунчика…
– Д-девін зараз? – перебила дівчину.
– Та в столиці, казали, у головній цілительській вежі. Там не зрозуміло ще чи допоможе хто, бо порізи від Броньовика важко піддаються лікуванню. Єй! Ти куди?!
Я вже нікого і нічого не слухала. Розвернулася і побігла звідти, спочатку у кімнату, щоб взяти гроші, а потім геть з академії під здивовані оклики охоронців.
Зараз мене не зупинив би навіть ректор. Чи розуміла я на який ризик іду? Адже фактично я порушувала наш з Арієм договір. Та певно що ні. Я в той момент зовсім ні про що не могла думати. Вчинила дуже егоїстично. Тому що мені треба було знати що він живий. Треба було побачити це на власні очі. Ніби від цього буде залежати чи дихатиму далі я.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Академія об'єднаних талантів. Туман бажання, Лада Астра», після закриття браузера.