Читати книгу - "Академія об'єднаних талантів. Туман бажання, Лада Астра"

   Доторкнувся він до каменю і почув відлуння голосу Живини:

– Що ж ти накоїв Яр? Ти знищив нас обох. Та кохання моє безмежне, тому дарую тобі я життя і забираю на себе прокляття Смертини.

    Парубок Яр залишився живим та до скону віку так і не пробачив собі що не зміг зробити вибір і загубив обох Сестер. А камені ті почали називати Живим та Смертним або Мертвим. Той живий камінь життя дарував, а мертвий погибель.

                                                                                                              КІНЕЦЬ

– Як це навпаки? – перепитала ректора, пригадуючи ту казочку про вибір парубка Яра.

– А ось так. Дід мій помилився, обравши живий камінь для ритуалу. Він не вірно розшифрував древні писання. Живий камінь не дарував безсмертя, він був втіленням живої сили, втіленням життя. Тоді як Мертвий камінь це втілення темної, потойбічної сили нижніх світів. А знищити їх можна було тільки магією усіх струменів нашого світу. Іррій все так зрозумів, що знищивши Живий камінь він отримає всю його силу та безсмертя. Але він помилився. Коли живий камінь було розтрощено, його жива енергія зникла з нашого світу, тоді як Мертвий камінь став могутнішим і саме він повпливав на рівновагу в Терссії. Прориви, зникнення магії, мала народжуваність в ельфів та смертельні хвороби у деяких рас, це все відбувається через дію Мертвого каменю. Смертина і Живина були могутніми богинями, які жили насправді й тримали магічну рівновагу між світлим і темним. І як би Іррій знищив Мертвий камінь, то якраз і здобув би безсмертя та не тільки він. Усі б мали набагато довше життя. 

– Не розумію чому тоді Імператор або ті хто про це знали не знайдуть Мертвий камінь та не знищать його, – промовила задумливо.

– Тому, що боягузи вони. Думають, що знищивши другий камінь вони повністю знищать Терссію. Не розуміють абсолютно нічого в поняттях рівноваги. Терссія існувала і до цих богинь. Буде вона існувати й після. Але зараз наш світ нахилений на один бік у сторону темряви й нижчих світів. 

– То ви хочете знищити другий камінь? Але ж до чого тут тоді я. Навіть якщо урівноважу сили, то це все одно буде тільки два струмені.

– Я й так тобі вже занадто багато сьогодні розкрив. Іди, влаштовуйся на новому місці, а завтра починай таке навчання, як нам треба. Ти маєш рівномірно володіти сруменями, а все інше мені залиш. Все згодом дізнаєшся. Якщо все вийде, ми з тобою врятуємо цілий світ, Ельвіра. І що проти порятунку світу твоя маленька жертва першим коханням? Та нічого. Пшик і тільки, – весело так посміхнувся він мені. 

   Ніби ж говорить він про благородні речі, але я так і вважаю його божевільним.

– Скільки вам років? – запитала раптом, пригадавши що з моменту подій пройшло більше триста років. Іррію тоді було десь тридцять і мати Арія вже виходить народилася то скільки тоді років ректору? Понад двісті? Це ж не можливо просто.

– Я відповім на всі твої питання коли прийде час, – промуркотів він, нахиляючись надто близько до мене і я відразу відхилилася якомога далі та не змогла втриматись, щоб не скривитись. – Іди й роби все, щоб швидше врятувати свою тітоньку. Та не забувай, що кожного вечора я чекатиму тебе тут. Будеш звикати до мене, Ельвіра.

  Я не прощалася. Не промовила більше жодного слова. Просто встала і вийшла звідти. Відчула настільки легше дихати поза його кабінетом.

   Що ж. Загадок більше ніж відповідей. Я так і не знаю свою остаточну роль в цьому ритуалі. Ректор, за його ж словами, виходить що живе вже більш як двісті років і як таке взагалі можливо я теж не знаю. 

    Все, що тепер мені відомо, це кінцева його ціль – знищити Мертвий камінь. І поки важко зрозуміти як я до цього відношусь. Я спустошена якась. Іду коридорами до нової кімнати. Планую розкласти речі. Планую повчитись. Планую швидше досягти врівноваження та врятувати тітоньку. І все. 

   Пустка. Ніяких бажань. Ніяких думок чи почуттів. Врятувати цілий світ? Байдуже. Зупинити божевільного Арія, поки він не накоїв більшої шкоди? Байдуже. Подумати, що буде, коли він свого досягне? Байдуже. Мені все одно. Головне, щоб через мене не страждали мої рідні. Що буде далі все одно.

   Наближаюсь до своєї кімнати й бачу, що двері не зачинені, хоч я пам'ятаю що їх закривала. Серце починає колотитись від думки хто там може бути в середині. І раніше, ніж я встигаю взяти себе в руки, в голові виникає образ білявого бойового мага. Образ Германа.

– Нарееешті явилася, – чую, як тільки торкаюся і відчиняю двері.

  На моєму ліжку лежать валетом мої колишні сусідки.

– Я мало тут не заснула, – промовляє весело Міла і сідає потягаючись.

– Тут дуже легко заснути така м'яка перина, – хмикає Віккі. 

– Дівчата. Не знаю як ви сюди потрапили. Але давайте не зараз. Я така втомлена…

– Чуєш? Втомлена вона, – звертається Міла до Віккі, а потім підходить до мене в притул і накручуючи моє пасмо, що вибилося з хвоста, загрозливо так промовляє: – ми, красунечко, тепер не зліземо з тебе, поки ти не поясниш нам якої мами ти пустила своє життя в прірву.