Читати книгу - "Невдячна іграшка"

– І як тобі живеться в домі Грабовської? –  допитується Віталік кидаючи ніжний погляд на мене. Ми направляємося за місто в затишне місце, як він сказав, відсвяткувати його перемогу на міжнародних змаганнях у Загребі. Знайома траса, узбіччя, пейзажі – впізнавані картинки тільки й встигають миготіти в очах, Віталій мчить швидко. В цьому він ас. Задумуюсь, що після повноліття теж запишусь в автошколу на курси, а Віталіка попрошу дати кілька практичних уроків після того, як пройду заняття з інструктором. Не хочеться в його очах виглядати повним профаном. 

– Потроху звикаю. Вона, якщо чесно, доволі непривітна особа. До мене має упереджене ставлення. Не любить чужинців, а я для неї і є такою, ми ж не рідні. Крім того, вони з моїм татком мали якийсь робочий конфлікт перед виборами, і він звільнив її. Вона точно про це не забула. Тепер, очевидно, має намір відігратися на мені. Та, оскільки Стас поруч, то поки робить це не так відкрито, дорікаючи у якихось дрібницях, але я не зважаю. Байдуже мені. Поки що я їй потрібна, сам знаєш. До речі, мені чомусь так видається, що під ту ідею її піарника з усиновленням, Меланії навіщось саме мене підсунув власне Станіслав. А вона, все зваживши, ухопилася. Зі мною у неї відразу з'явилося стільки переваг: я майже доросла, удочеряти не треба, піклування достатньо, прізвище на слуху, рейтинг суттєво піднявся. Одним словом, я зараз для неї, як та курка, що несе золоті яйця. Отже, сваритися зі мною наразі Грабовській зовсім невигідно, тому й терпить мене. Її рейтинги тепер зашкалюють. Ось так. А Стас реально піклується про мене. Дивний такий. І навіщо йому взагалі це потрібно, остаточно не розумію. Ось такі справи, Віталику. Але нічого страшного, якось переживу. Головне, що Станіслав розв'язав всі мої проблеми, розібрався з попередніми опікунами. Ось за це я з ним ніколи не зможу розрахуватись, бо неможливо оцінити все це ніяким чином. Мало того, що він робив усе на ентузіазмі, тратив свій час, кошти, до всього – зробив все ще й неймовірно оперативно. Думала, що так не буває. Чудний він.

– Валентинко, чого ти дивуєшся. Він додав собі кільканадцять плюсиків до репутації, а це досить важливо в його діяльності, погодься. Заради справедливості зауважу, що попри всі наші з ним гострі суперечки й непорозуміння, мій братик в питаннях справедливості завжди попереду воза. Ну й, боровся Стас за саму Валентину Ольшанську, а він справжній мужик, дівчину ніколи не дозволить скривдити. Валю, це щиро. Станіслав Маєвський, щоб ти знала, саме такий, – мені навіть здалося, що Віталік по-справжньому пишається братом. Цікаві в них і дуже дивні стосунки. Але я колись розберусь, де собака зарита.

– А знаєш, Віталику, мені тут сорока на хвості принесла інтересну новину, ти випадково не знаєш що там насправді сталося? – загадково примружую очі. Цікаво чи розколеться. Впевнена, він здогадується про що мені так кортить дізнатися. Але Віталік ще той міцний горішок. Геть не ведеться на мою провокацію. Удає повне нерозуміння.

– Люба, ти про що? 

– Та так. Кажуть тепер якісь геть незручні ванни. Люди то ноги ламають, то носи розбивають. Ти випадково не знаєш хто проєктант?

– Я? – видає на-гора таке здивування. Я майже повірила. – Яким боком. Я зовсім далекий від інженерної справи. Та й взагалі не цікавлюся подібними інцидентами. Просто треба бути уважним, не ставати на мокру підлогу, й тоді  все буде добре. Ти краще розкажи, як у тебе справи з конкурсом. Це мені дійсно цікаво.

– Все з вами ясно, Віталію Олександровичу, – посміхаюся, розумію, що мій каратист ніколи й нізащо не розколеться. Напевне ніс він тому негіднику таки зламав, а з ногою питання. Знаю, що Вальдемар боягуз, мабуть втікав і десь ненароком спіткнувся. Зрештою, хай там як, тішить, що доля таки прислала тому козлу бумеранг.

– Валентинко, кохана, це вже геть ні в які ворота не лізе. Якщо над Стасом ти ще можеш так знущатися, йому пасує за віком, то я б не хотів, аби мене так називала кохана дівчина. Будь ласка! – погляд Віталія такий награно нещасний, що я здаюся без заперечень. – То все ж таки, що там з конкурсом?

Ото упертий.

– Та все добре з конкурсом, не хвилюйся ти так. Він мені зараз якраз  на руку, помічний в моїй ситуації. От скоро почну готуватись до нього, тоді взагалі не буду бачитися з тою Грабовською.

– Валю, сонечко, то ти подалася на конкурс? Yes! Яка ж ти молодець. Я сотню разів казав тобі, що ти не маєш права упускати свій шанс, – Віталік тішиться з приводу цього, наче мале дитя. Кумедний такий, милий і мій! Вже для мене таким рідним став, наче знаю його все життя. Я реально за ним скучаю, коли ми довго не бачимось. Як ось минулий тиждень. Заворожено дивлюся на нього:

– Віталику!

– Що, моє сонечко?

– Я так скучила за тобою, – кладу руку йому на плече, а він її цілує мигцем і повертає на місце.

– Валентинко, ми вже майже приїхали, – обертаю голову й крізь лобове скло спостерігаю знайому картинку: той самий відпочинковий комплекс, що належить родині Горових, батькам Ілони. Пригадую, своє знайомство тут з Меланією Грабовською, як вона ламала ту комедію. Стає смішно. Я таки здогадалась тоді стосовно жовтої преси десь неподалік. Вчора Ілонка прислала мені фото на вайбер. Яка ж вона передбачувана та Грабовська.