Читати книгу - "Невдячна іграшка"

– Віталику, ти чудо! Звідки ти знав, що найбільш бажане місце, куди я хотіла потрапити сьогодні, саме це?

– Я не знав, люба моя дівчинко. Просто ми з тобою на одній хвилі. Все так зрозуміло, коли є кохання. Я кохаю тебе, Валентинко, тому відчуваю, як себе, – Віталік повертає на паркування, а вже незабаром ми прямуємо до ресторану.  Він замовив той самий столик, що і Стас тоді. Співпадіння? Але напевне це тому, що тут він найкращий.

Віталік похвалився своїми нагородами, правда на фото. Самі ж медалі лежать у нього вдома в сейфі. Зізнаюсь чесно, вражає. Ми чудово проводимо час, гуляємо, купаємося, сходили в SPA  салон на тайський масаж. Так кайфово. Засмагаємо біля басейну після активного купання. Віталік ніжно проводить рукою вздовж мого тіла, пальцями ковзе по животу, виписує кола навколо пупка. Так лоскітно. Я злегка пручаюся, лоскочу його, на що він реагує дуже бурхливо.

– Віталику, а ти, виявляється, ревнивий, боїшся лоскотів, – заявляю і тягнуся до його губ. Вони сьогодні якісь особливо манливі, солодкі.

– Так, дуже, – каже Віталій. Я не віддам тебе йому… нізащо.

– Кому, – дивуюся його словам. Не розумію його натяку. – Що ти маєш на увазі, Віталику?

– Сонечко, не зважай. Я мав на увазі жодному чоловіку на цій планеті. Я кохаю тебе, дуже! Валентинко, ти будеш тільки моєю, – Віталік торкається моїх губ вустами ніжно-ніжно, а потім так потужно, пристрасно, до знемоги. Вони у нього такі вологі, гарячі й такі солодкі. Я потопаю, плавлюся в обіймах свого хлопця, знемагаю. Ми цілуємося знову і знову, не зупиняючись. Наші губи вже такі безсилі.

Вивчаю його обличчя, проводжу пальцем вздовж брів, носа, знову губи: нижня така пухка, об'ємна, верхня така симетрична, чіткі контури, наче хтось щойно намалював. У мого хлопця такі витончені, красиві риси обличчя. Задумуюсь, що він міг би спокійно стати моделлю з такими даними. Цікаво, чи він про це думав? Питати не буду. Він у мене серйозний, хоче бути корисним, подався в медицину. Напевне планує піти стопами мами.

Уявляю, як пацієнтки будуть зваблювати молодого доктора на прийомах і посміхаюся, кокетливо закусивши губу. Дуринда! Пригадую, як в тій нічній розмові зі Станіславом батько Віталія казав, що Віталік передумав бути юристом, але я не зовсім зрозуміла причину. Напевне вона була важлива, бо мій хлопець не робить необдуманих вчинків.

– Ти чого, Валентинко, – не розуміє Віталік.

– Нічого. А давай покатаємося на конях, ти вмієш?

– Вмію! То була ідея мами віддати мене на заняття з верхової їзди. Тоді я трохи пручався, а зараз їй вдячний. То ходімо.

І ми йдемо. Сьогодні Ілони немає. Поїхала кудись у справах. Зате є мій знайомий конюх Степан. Він не зовсім конюх, виконує тут багато обов'язків: тренер, інструктор та навіть ветеринар.  Він підбирає нам коней, виводить в манеж, і ми з Віталиком починаємо обкатку. Коні смирні, все добре. Їдемо кататись. Виявилось, Віталік чудово знає маршрут. Як багато я ще не знаю про свого хлопця. Суцільна загадка. Цікаво, а скільки у нього ще є секретів від мене?

Прогулянка видалася чудова. Віталік профі, як і у всьому. Не хлопець, мрія. Тішуся, що мені так пощастило.

Повертаємо коней Степану. У Віталіка глюкає телефон. 

– Валю, то з універу. Староста групи. Напевне щось важливе, вона через дурниці не дзвонить, треба відповісти, пробач.

– Звичайно відповідай, – посміхаюся. Який він кумедний, мій Віталік. 

Віталій відповідає. Чую, що розмова серйозна: треба з понеділка підписати якісь документи, з'явилося місце для проходження практики в лікарні швидкої допомоги…. Це здається надовго. Більше не дослухаюся.

– Валю, нам треба поговорити, – відводить мене в сторону  універсальний конюх дядько Степан. – Це важливо. У нас мало часу. Ти ж донька Олі Терещенко, я не помиляюся?

– Ні, Ви не помилились. Я пам'ятаю Вас ще з дитинства. Ви часто катали мене на поні разом з Ілонкою, – пригадую ті моменти, а  на душі так приємно. Милі спогади з дитинства, коли ще були живі батьки.

– Так, незабутні моменти. Я пам'ятаю тебе ще дитиною, а тепер ти змінилася, виросла. Але переплутати неможливо. Ти так схожа на Олю, а очі Романа, не помилишся.

– То Ви знали моїх батьків близько?

– Скоріше маму. Ми колись  з нею проживали в Києві в одному будинку, навіть квартири були на тому ж майданчику. Валю, я не завжди був конюхом. В молоді роки я був професійним наїзником, брав участь в міжнародних турнірах. На моєму рахунку чимало перемог на подібного роду змаганнях. А потім якось мені запропонували спробувати себе у комерційних перегонах. Я вже тоді чув про підпільний тоталізатор, та не задумувався, наскільки все це серйозно. Спочатку все було добре, а потім одного прекрасного ранку мені запропонували програти забіг. Я не погодився, і мене прибрали з тих перегонів. Довелось переховуватися. Твоя мама сховала мене тут у добрих знайомих. Тепер я тут живу вже роками, одружився, сім'я. Ось така історія. Завдяки твоїй мамі я тоді залишився живий. Я в боргу перед нею. Свого часу обіцяв їй, що якщо щось піде не так, то коли ти досягнеш повноліття, я передам тобі, де знаходиться код від банківської скриньки. Але знаєш, останнім часом я щось не дуже добре почуваюся, серце. Зараз проходжу обстеження в кардіоцентрі. Сама розумієш, всяке може статися. Тому ось тобі назва банку і номер скриньки. Все решта ти дізнаєшся, коли з'явишся з паспортом вже повнолітньою в банк, – дядько Степан вручає мені невеличкий конверт, а я не можу осягнути розумом, що відбувається. Все так несподівано.