read-books.club » Сучасна проза » Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

168
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни" автора Тимур Іванович Литовченко. Жанр книги: Сучасна проза / Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 71 72 73 ... 138
Перейти на сторінку:
– мати можливість почитати альтернативну пресу? У нас що, як в армії – «єдиноначаліє», уособлене «Сільськими вістями» на віки вічні, чи що?..

– Бачу, що ти так нічого й не зрозумів, бовдуре, – зітхнув «вихователь», усім своїм виглядом демонструючи повну зневагу до Спартака.

– А може, навпаки, зрозумів, га?.. – весело відгукнувся той. – В усякому разі я не збираюсь поступатися правом на отримання дефіцитної інформації нікому. Навіть вашому Гонгадзе при всіх його безсумнівних чеснотах…

– З якого такого лиха ти вирішив, нібито Гонгадзе – «мій»?!

– А що… – почав було Спартак, як раптом осікся і спитав: – Стоп-стоп, стривайте-но… Це Гонгадзе вас підіслав для бесіди зі мною?

– Ох ти ж і бовдур! – зітхнув «вихователь». – Тобі б детективи писати, а не в журналістиці теліпатися.

– Я не детективи пишу, а фантастику, – миттю парирував Спартак і про всяк випадок уточнив: – Здебільшого це містика чи фентезі, а також жахлики. Хоча й science fiction також полюбляю…

– Ну, тоді фантастику пиши, гаразд.

– Я й пишу. А журналістика – це щоб на життя заробляти. А чого ж?.. Ондо Іван Франко, наприклад, теж співпрацював з багатьма часописами як газетяр, а також редагував РУРПівську[76] пресу.

– То ти у нас, таким чином, уявляєш себе сучасним Іваном Франком? Ти це серйозно чи жартома?..

– У мене своє бачення власного місця в літературі, яке я не хотів би зараз обговорювати, – ухильно відповів Спартак.

– А чому ж так? Що за таємниці?

– Просто ще не час. До того ж, якщо у мене все вийде… це побачать усі.

– А що, вже є якісь підстави для таких прогнозів?

– Є, звісно, – він трохи вагався, говорити про те, як його приймали до лав Спілки письменників чи не говорити, однак все ж вирішив промовчати.

– Ну гаразд, тоді старайся й надалі. Зичу успіхів, – «вихователь» кивнув і попрямував до дверей.

– Стривайте… А як вас звати?

– Мене? – він затримався на самому порозі передпокою конференц-зали. – А тобі це навіщо?

– Заради цікавості.

– Якщо так, то шукай статті, підписані «Буйтур Всеволод».

– А по-справжньому?

– Забагато хочеш знати. Можливо, потім…

Хлопнули двері. «Вихователь» попрямував до ліфтів. Спартак же підібгав губи, оскільки відверто не любив явно надлишкової втаємниченості.

Але то був зовсім не кінець, а лише початок історії…

* * *

Протягом тижня, що розділяв минулий і теперішній брифінги в ЦВК, погода поступово зіпсувалася і, насамкінець, буквально вилилася на голови жителів Центру і Півночі України жахливою, потужною зливою. Зокрема, в столиці значно уповільнився рух всього наземного транспорту, а тому керівництво Центрвиборчкому відклало початок спілкування з журналістами на цілих півгодини – бо конференц-зала була напівпорожньою.

Спартак спокійно розташувався на звичному місці в другому ряду. Він прибув на захід вчасно, оскільки головна складність полягала у подоланні пари кварталів від Бесарабського ринку (де на другому поверсі блоку адміністративних приміщень розташувалася редакція тижневика «Селянин») до станції метро «Хрещатик», а потім кількох десятків метрів від виходу з метро «Печерська» до ЦВК. Решта маршруту пролягала під землею. Отож залишивши розкриту парасольку в передпокої, тепер можна було з незворушним виглядом спостерігати, як конференц-зала повільно заповнюється його нинішніми колегами.

Враховуючи те, що минулий брифінг закінчився для нього не надто приємним «виховним моментом», Спартак прикидав можливі варіанти розвитку подій на сьогодні. Звісно, найбільше його цікавили двоє – сам Гонгадзе і той, хто назвався «Буйтуром Всеволодом». Але з невідомої причини тепер запізнювалися вони обидва… Інші ж віталися із Спартаком, як завжди – себто, вельми прохолодно, в стилі: «Привіт – привіт». Більше ніхто не чіплявся до нього з жодними розмовами. Схоже, його просто вирішили ігнорувати… Що ж, це не найгірше! Зате ніхто не заважатиме працювати й не вчитиме його жити.

Далі хоч і з запізненням, але таки почався брифінг. Заглибившись у просторікування пана Рябця, Спартак і думати забув про щось інше. Як раптом в найменш підходящий для цього момент почув позаду гучний вигук:

– Ти-и-и!

Озирнувшись, побачив у проході довготелесу фігуру, на яку вмить відволіклися усі присутні. Навіть сам очільник ЦВК дивився на порушника спокою з певним осудом… хоча при цьому не припинив говорити.

Так, це був Георгій Гонгадзе власною персоною! Очевидно, затримавшись через негоду, він щойно увійшов до конференц-зали і тепер застиг між рядами столів, вказуючи відстовбурченим пальцем витягнутої вперед правої руки просто на Спартака.

– Я?.. – навіщось перепитав той.

– Ти-и-и! – не змінюючи пози, повторив новоприбулий і додав наказним тоном: – Дай сюди свій диктофон.

– А-а-а… як же запис?! Він же той… говорить… – Спартак мотнув головою убік пана Рябця, який уважно слідкував за сценою, що розгорталася перед його очима… і при цьому продовжував бубоніти щось своє. – Мені ж матеріал потім робити. Як же?..

– Дай сюди диктофон, кому кажуть! – гримнув Гонгадзе загрозливо.

– Так Михайло ж Михайлович…

– Та пішов він!..

І новоприбулий пояснив, куди, на його думку, мав би відправитися голова Центрвиборчкому, в манері настільки брутальній, що від почутого у будь-якої вихованки дореволюційного Інституту шляхетних дівчат вуха неодмінно згорнулися б бантиком. Проте ніхто ні з присутніх журналістів, ні членів ЦВК навіть бровою не смикнув. Більш того, під час промови Гонгадзе пан Рябець продовжував просторікувати про перебіг підготовки до виборів. Чудовий синхрон, що вийшов у підсумку, заслуговував на окрему увагу…

– Ну гаразд, – кивнув Спартак і простягнув новоприбулому диктофон. Той зупинив запис, перемотав касету на початок, гранично зменшив гучність і протягом кількох хвилин прокручував різні фрагменти аудіозапису, притиснувши диктофон до вуха. Потім повернув його господареві зі словами:

– Після брифінгу затримайся, треба поговорити.

Далі захід тривав, як зазвичай: пан Рябець завершив промову, почалися запитання й відповіді, по ходу справи до передпокою винесли прес-релізи. Нібито не сталося нічого незвичайного…

А може, й справді не сталося?!

Можливо.

Ось вже і брифінг завершився. Швидко зібравши речі, присутні почали виходити з конференц-зали, розбирати парасольки, що сушилися у передпокої, та прямувати до ліфтів. Вийшов і Спартак, озирнувся. Гонгадзе сидів на підвіконні й замислено, з-під зсунутих до перенісся брів, дивився на нього. Легеньким рухом долоні запросив підійти. Тоді спитав:

– Як тебе звати? Ти хто такий і звідки на мою голову звалився?

Хвилин десять Спартак розповідав про себе суто в «анкетних» межах: про те, чому досягши «віку Христа», простий хлопець з київського Старого Подолу був змушений залишити царину науки та перекваліфікуватися спочатку в позаштатного журналіста, а потім і в редактора відділу політики газети «Селянин». Але наприкінці все ж не витримав і спитав:

– Тільки от навіщо я вам все це кажу?! Адже тиждень тому Буйтур Всеволод

1 ... 71 72 73 ... 138
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"