Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

За подібні «понти» прес-служба ЦВК неодноразово піддавалася нищівній критиці з боку тих мас-медіа, представники яких весь час запізнювалися на роздачу друкованої інформації. Проте відповідь на різноманітні закиди була завжди одна і та сама:

– Панове, заспокойтеся! В Україні папір та всі витратні матеріали дорожчі, ніж, наприклад, в сусідній Росії. А тому, будь ласка, по своєму ліжку простягайте ніжку. Привчайтесь до ощадливого, зате ефективного витрачання ресурсів. Ми подаємо вам приклад, не сваріть нас!..

Природно, після такої відповіді ображені журналісти запитували: що за натяк то був – заклик до епічної «економії на сірниках» чи натяк на необхідність закриття їхніх газет, на які витрачається паперу значно більше, ніж на прес-релізи Центрвиборчкому?! Отож все переростало в банальний, нікому не цікавий срач. І порядок речей зберігався незмінним.

Спартак, як акредитований при ЦВК власкор газети «Селянин», входив до групи везунчиків, які буквально на підсвідомому рівні відчували момент появи в передпокої свіжої порції друкованої інформації. Те саме сталося і в той день: Спартакові раптом закортіло вийти у передпокій, де на невеличкому столику вже розкладено прес-релізи – він знав це! Однак полишати конференц-залу просто посеред довгої промови пана Рябця?.. Якось не дуже красиво це виглядало. Перед початком брифінгу хтось із дівчат-журналісточок вручив головуючому квіти зі словами: «З вчорашнім днем народження, Михайле Михайловичу!» – ондо той букетик лежить, поруч із вчорашнім іменинником… який все говорить і говорить, говорить і говорить!.. Навіщо ж ображати його неповагою в такий день?!

У підсумку, Спартак вирішив дочекатися, коли ж очільник ЦВК хоча б завершить відповідати на чергове запитання, й лише тоді дозволив собі підвестися з місця й піти до передпокою. Як з’ясувалося – дуже вчасно: адже на маленькому столику білів буквально останній прес-реліз… Біда лише в тому, що туди ж, у передпокій, кинулися ще з десяток колег-журналістів! Але всі чомусь попервах завмерли на півдорозі, а потім шанобливо позадкували перед довготелесим чоловіком, який широким впевненим кроком прямував до столика просто перед Спартаком! Неважко було зрозуміти, що станеться буквально зараз же, ще через пару секунд…

І тут відбулося те, чому згодом Спартак не міг підшукати розумного пояснення. Хтозна, звідки взявся отой дивний, схожий на спортивний азарт, – але присівши на напівзігнутих в колінах ногах, він рвонувся вперед, зі швидкістю гарматного ядра проскочив під лівим ліктем довготелесого і буквально в стрибку вхопив зі столика останній прес-реліз!

– А-а-ах-х-х!.. – схвильовано, в один голос зітхнули всі присутні. Потім хтось мовив напруженим напівшепотом:

– Ти здурів?! Це ж Гонгадзе!..

– Ну то й що?! Він, можливо, й Гонгадзе, а я Сивак, – пробурмотів Спартак, водночас бігаючи очима по рядках прес-релізу.

– О-о-ох-х-х!.. – зойкнули присутні тепер уже якось перелякано. Лише тоді Спартак відірвався від читання прес-релізу. Насамперед він зустрівся очима з трохи здивованим поглядом довготелесого й подумав чомусь, що саме з таким виразом обличчя досвідчений ентомолог розглядає рідкісну комашку. Далі оглянув усіх присутніх, після чого спитав доволі стримано:

– У нас тут що, «Звіроферма»?..

Запитання лишилося без відповіді, тому Спартак продовжив у тому ж тоні:

– Я ще раз запитую: у нас тут «Звіроферма» Джорджа Орвелла?! Вона ж – «Скотоферма», «Скотний двір» або «Колгосп тварин», кому як подобається… Коротше кажучи – «Animal Farm» в оригіналі. То що, всі тварини рівні, просто деякі тварини більш рівні, еге ж?.. Усі рівні у своєму праві взяти останній прес-реліз, просто дехто рівніший. Ми все ще тварини, колгоспні тварини. «Скотоферма»…

Він знов обвів ошелешених колег і здивованого довготелесого тепер уже жорстким поглядом. І знов присутні синхронно видихнули:

– О-о-ох-х-х!..

Тоді Спартак задоволено посміхнувся, помахав у повітрі омріяним папірцем і пірнув назад до конференц-зали, де тривав брифінг. Вже по його закінченні, коли всі розходилися, до Спартака звернувся один із свідків епічного перехоплення останнього прес-релізу. Менторським тоном вихователя він заходився звеличувати «нашого Гію», перераховуючи всі життєві досягнення останнього, як-от: «афганець», спортсмен, сподвижник батька – партійного лідера грузинських націонал-демократів, а згодом – очільник інформвідділу Народного фронту Грузії (і це в 20-літньому віці!), борець проти диктатури… А ще – активіст Студентського Братства славетного міста Львова і Руху… Кінодокументаліст і тележурналіст…

– От ти, приміром, від якого мас-медіа при ЦВК акредитований? Від якої-якої газетки, кажеш?! «Селянин»?.. Доки ти не сказав – не читав і навіть не чув про таку газетьонку! Чесно, без образ. А наш Гія, між іншим, веде на СТБ «Вікна-Плюс» та «Вікна-Новини»! А тепер порівняй читацьку аудиторію своєї засраної газетьонки «Селянин», про яку ніхто не чув навіть, з глядацькою аудиторією такого популярного каналу, як СТБ… Порівняв?! А тепер подумай, кого ти сьогодні позбавив друкованої інформації. От і зізнайся після всього почутого, соромно тобі чи ні? Соромно, еге ж?..

– Анітрохи, – нарешті знизав плечима Спартак.

– Хіба?! – здивувався «вихователь».

– Я цілком серйозно.

– Звідки така самовпевненість?

– Це не самовпевненість, ні в якому разі.

– А що ж тоді?

– А те, що телебачення вирішує далеко не всі проблеми… Не всіх людей, точніше, – Спартак зробив крихітну паузу, перш ніж продовжити: – Раніше я й сам не уявляв достеменно, як таке можливе. Але, попрацювавши в орієнтованій на село газеті, переконався, що деякі речі ми, містяни, уявляємо зовсім не так, як їх уявляють селяни.

– М-м-м… Наприклад?.. Бо я щось не розумію.

– Наприклад, вже рік минув відтоді, як у нас відбулася грошова реформа і замість купоно-карбованців в обіг введені гривні. Але ж і досі є села, в яких люди ще навіть в руках жодної гривні не тримали!

– Невже?! – здивувався «вихователь». – Та що ти таке кажеш…

– Кажу те, що є. Я в таких селах бував як редактор відділу політики своєї газети. Як гадаєте, дивляться там СТБ з Георгієм Гонгадзе чи ні?

– Н-н-не знаю, якщо чесно…

– А я знаю, що в таких селах телевізор є далеко не в кожній хаті. Особисто переконався під час відряджень… Так само є населені пункти, до яких громадський транспорт заїжджає не частіше одного разу на тиждень. Автобуси, наприклад. А є такі, до яких від автобусної зупинки чи від залізниці доводиться йти пішки по кілька кілометрів. Отож саме для таких сіл наша газета є прекрасним і незамінним варіантом.

– Ну-у-у… Про незамінність я б не став говорити, якщо існують ті ж таки «Сільські вісті». Старі добрі «Сільські вісті», перевірені часом.

– Зате ми подаємо альтернативну точку зору! – посміхнувся Спартак. – Чи наші селяни не достойні такої розкоші