Читати книгу - "Викрадачі"

— Ви робите мені честь, — безпорадно говорить вона, оглядаючись у пошуках свого плаща й капелюшка. Потім пригадує, що вони знаходяться в іншій кімнаті.

— Я також закоханий у ваш живопис, ваш природний нахил до мистецтва, і люблю це незалежно від мого кохання до вас. У вас дивовижне обдарування. — Тепер він говорить дещо спокійніше. Вона усвідомлює, що він, попри характер обставин, говорить від щирого серця. Він засмучений, він відвертий, цей чоловік, у якого так багато часу позаду й так мало попереду. Ще хвилину він стоїть перед нею, потім зникає в іншій кімнаті й повертається з її речами. Тремтячими пальцями вона зав’язує свій капелюшок, а Олів’є дбайливо огортає її плащем, поки вона застібає ґудзики на шиї.

Обернувшись до нього, вона бачить у нього на обличчі такий вираз втрати, що приникає до нього, не дозволяючи собі розмірковувати. Цілує його в щоку, трохи вагається, а тоді — швидко в губи. Шкода, що й на смак, і на дотик вони вже їй знайомі.

— Мені дійсно час іти, — каже вона.

Жоден з них не згадує ані про чай, ані про картину. Він відчиняє їй двері, мовчки вклоняється. Вона, спускаючись сходами, до самої вулиці міцно тримається за поручні. Прислухається, чи не зачинилися його двері, але того не чути: напевно, він усе ще стоїть біля відчинених дверей на верхньому поверсі. Її карета повернеться на раніше, як за півгодини, тому вона мусить або йти до конюшень у кінці вулиці, або їхати додому в найманому екіпажі. На хвилину вона спирається на стіну будинку, відчуває пальцями крізь рукавичку шорстку поверхню фасаду й намагається навести лад у своїх думках. Нарешті, це їй вдається.

Пізніше, коли вона одна сидить на веранді, намагаючись якось просто все для себе пояснити, до неї повертається той поцілунок, немов усе повітря навкруги сповнене ним. Як повінь, він заливає високі вікна, килим, складки її сукні, сторінки книжки. «Будь ласка, зрозумійте, що я вас поважаю і кохаю». Вона не здатна позбавитися відчуття того поцілунку. Наступного ранку вже й не хочеться, щоб це відчуття залишило її. Нічого поганого вона й не думає, і не зробить, але хочеться зберегти ту мить якнайдовше.

Розділ 42

Марлоу

Ще вдосвіта я завантажив усі свої речі в машину й побачив перед очима увесь шлях до самої Віргінії дорогами, узбіччя яких зробилися ще зеленішими, ніж коли я подорожував звідти у ці краї. День був помірно прохолодний, час від часу накрапав дощ на кілька хвилин, потім вщухав, знов капав і знову вщухав, а я почав нудьгувати за домом. Одразу поїхав на Дюпон-серкл, на єдиний вечірній прийом. Пацієнт багато розповідав, я ж за довгою звичкою ставив йому потрібні запитання, уважно слухав, виписав рецепт та й відпустив його, впевнений у діагнозі та своїх призначеннях.

Увечері приїхав додому, швиденько розпакував речі, розігрів бляшанку супу. Після непривітно-похмурого котеджу подружжя Хедлі (тепер можу це визнати: я б розвалив його миттю дощенту й побудував щось таке, де вікон було б удвічі більше) моя квартира виглядала затишною, привітною, кожна картина чудово освітлена лампами, полотняні штори гладенькі: минулого місяця я віддавав їх до хімчистки. Тут пахло фарбами й розчинниками — я цього зазвичай не помічаю, хіба що після того, як десь подорожував кілька днів, — а ще нарцисом, який розквітнув на кухні якраз коли мене не було вдома. Я вдячно полив його, втім обережно, щоб не перестаратися. Підійшов до полиці, де стояв старий набір енциклопедій, що належав моєму батькові, простяг руку до одного тому й змусив себе спинитися. Для цього ще буде час. Прийняв гарячий душ, вимкнув світло й ліг спати.

Наступний день виявився важким і напруженим: у «Ґолденґров» колеги й медсестри тягли мене кожен до себе, тому що я довго був відсутній. Справи у декого з пацієнтів ішли не так добре, як я сподівався, тож сестри були невдоволені. Стіл у кабінеті завалений паперами. Втім, всього за кілька годин мені вдалося завітати до палати Роберта Олівера. Роберт сидів на складаному стільці біля конторки, що правила йому за робочий стіл і полицю з приладдям, і робив замальовки. Листи лежали поруч, розділені на два стоси. Цікаво, за яким принципом він їх поділив? Коли я ввійшов, він закрив зошит і подивився на мене. Я вирішив, що то добра ознака: інколи він зовсім не помічав мене, незалежно від того, малював у той час чи ні, і так могло повторюватися багато разів, що було дуже неприємним. Вигляд у нього був стомлений і сердитий; його очі ковзнули по моєму обличчю, упізнали, потім оцінили мій одяг.

Мабуть, вже в сотий раз я замислився: його мовчанка могла спричинити до того, що я недооцінював ступеня важкості захворювання. Цілком імовірно, що його стан був серйознішим, аніж я гадав, спираючись лише на візуальні спостереження, навіть якщо спостерігав часто й дуже уважно. Мені також було цікаво, чи здогадався він, куди саме я їздив. Поміркував: може, влаштуватися у великому кріслі й попросити його помити свій пензель і сісти на ліжко, навпроти мене, послухати, які новини я розкажу йому про колишню дружину? Я міг би сказати: «Мені відомо, що коли ви її цілували вперше, то відірвали від підлоги й підняли». А міг би й так: «До вашої годівниці все ще прилітають кардинали, а в горах розквітають лаври». Міг би сказати: «Я тепер ще більше переконаний у тому, що ви геній». А можна було запитати: «що для вас означає Етрета?»

— Як почуваєтеся, Роберте? — Я залишився стояти в дверях.

Він повернувся до свого малюнка.

— Добре. Тоді я піду зустрінуся з іншими хлопцями. — Чому я вжив саме це слово? Воно ніколи мені не подобалося. Окинув кімнату швидким поглядом. Здається, ніщо не змінилося, не було нічого небезпечного, ніщо не пересунуто. Я побажав йому зробити гарний малюнок, зауважив, що день обіцяє бути сонячним, і пішов, посміхнувшись так щиро, як вдалося зобразити — утім, він однаково не дивився на мене.

До кінця дня я наполегливо робив усе, що потрібно було зробити, а потім затримався в кабінеті, щоб розібрати папери на столі. Коли вже пішов з роботи весь денний персонал, а пацієнтам роздали, а згодом прибрали обід, я зачинив двері кабінету, замкнув, а тоді вже сів до комп’ютера.

І побачив те,