read-books.club » Сучасна проза » Викрадачі 📚 - Українською

Читати книгу - "Викрадачі"

151
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Викрадачі" автора Елізабет Костова. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 70 71 72 ... 171
Перейти на сторінку:
завісу обома руками. Присуває полотно до крісла.

— Ви впевнені, що хочете її побачити?

Уперше вона лякається. Їй стає боязко цього чоловіка, такого добре знайомого, адже вона тепер розуміє його завдяки листам, завдяки його щирості, правдивості щодо себе, і її серце б’ється в унісон з його власним, коли вони стоять поряд, пліч-о-пліч. Вона обертається до нього, але одразу забуває, що хотіла спитати. Чому він так вагається, чи показати їй ту картину? Можливо, то дійсно шокуюча оголена натурниця або щось таке, чого вона навіть не здатна собі уявити? Їй мариться, нібито тут з’являється її чоловік, засуджує, руки в нього схрещені на грудях — він у такий спосіб наголошує, що вона зайшла надто далеко. Але ж Олів’є у своєму листі сповіщає, що Ів сам бажає, аби вона подивилася на цю картину. Їй несила вже зрозуміти, що гадати й що говорити.

Олів’є знімає завісу, й Беатриса затамовує подих, бо дихання видається надто гучним. Це ж її полотно, її золотоволоса служниця за шиттям, її власна канапа рожевого кольору, мазки, які вона намагалася робити широкими, вільними, і все ж відобразити ними все, не проминаючи деталей.

— Тепер ви розумієте, чому я вибрав саме цю картину для подачі до Салону? — говорить він. — Її зробив кращий художник, ніж я.

Беатриса підносить руки до обличчя, їй ніяково, крізь сльози все навкруги розпливається.

— Що ви хочете цим сказати? — вона майже не чує власного голосу. — Ви жартуєте зі мною?

Він миттю обертається до неї, глибоко схвильований.

— Ні, ні, у мене й гадки не було вас ображати. Минулого тижня я прихопив картину з собою додому, після того, як ви попрощалися й піднялися до себе. Ви повинні дозволити мені подати її до салону від вашого імені. Ів цілком схвалює цей намір і лише наполягає на тому, щоб не розголошувати вашого імені, а використати псевдонім. Але сама картина видатна — ви змогли поєднати в ній дещо старе з найновітнішими напрямками. Коли ви показали її мені, я одразу зрозумів, що журі Салону мусить побачити цю картину, нехай вона й здасться їм занадто сучасною. Я тільки хотів переконати вас.

— Тож Іву відомо, що ви взяли її? — Чомусь їй не хочеться вимовляти ім’я свого чоловіка тут, в апартаментах Олів’є.

— Зрозуміло, йому відомо. Я попросив спершу його, а не вас, тому що знав: він погодиться, а ви заперечуватимете.

— Я дійсно заперечую, — вимовляє вона, сльози переповнюють її очі й котяться по щоках. Вона відчуває себе приниженою, тому що нечасто дозволяє собі плакати, навіть у присутності свого чоловіка. Не можна пояснити, яке це почуття — бачити власну роботу в цьому чужому оточенні, а ще більше — чути, як її вихваляють. Вона витирає сльози, шукає хусточку в оксамитовій сумочці під рукою. Він присунувся ближче до неї, щось витяг з кишені. Тепер він обережно витирає їй обличчя: погладжує, висушує, наводить лад руками, що багато років тримали пензель, олівець і мастихін.[87] Він бере її лікті у свої долоні, неначе зважує їх, а потім пригортає її до себе.

Уперше вона притискається до його шиї, щоки, вважаючи, що зараз це можна — він же її заспокоює. Олів’є гладить її волосся, потилицю, й від його дотику прохолодні локони ллються дощем по шиї. Він перебирає її кучері, обережно, не порушуючи примхливої зачіски, обвиває рукою її плечі. Притискає до грудей, тож вона мусить покласти руку йому на спину, щоб зберегти рівновагу. А він гладить її щоку, вухо, він уже зовсім близько, так що його губи знаходять її вуста раніше, ніж рука. Губи в нього теплі й сухі, але товсті, мов добре вироблена шкіра, а подих має запах кави й хліба. До того вона багато разів цілувалася, але тільки з Івом, тож перше, що вона відчуває, — чужість цих нових для неї губ. І тільки потому усвідомлює, що вони більш вправні, ніж у її чоловіка, а ще й більш наполегливі.

Від неймовірності того, що він її цілує, а вона прагне того, щоб він її цілував, хвиля жару захльостує їй обличчя й шию, всередині все стискається — то піднялося бажання, незвичне, тому що досі вона ніколи такого не відчувала. Він тепер тримає її за плечі, немов боїться, щоб вона не відсахнулася. Тримає міцно, й вона знову відчуває всі ті роки, коли вони не знали один одного, а Олів’є розбудовував свою міць просто тим, що жив і працював.

— Я не можу дозволити вам… — вона намагалася це сказати, але він закрив їй вуста цілунком, і вона вже й сама не знала, чого не може дозволити: чи то відсилати її картину до Салону, чи то цілувати її. Саме він першим легенько відстороняє її від себе. Він увесь тремтить, схвильований не менше за неї.

— Вибач мені. — Він вимовляє це так, немов йому перехопило горло. Він зблизька дивиться їй в очі, але нічого, здається, не бачить. Тепер вона може знову дивитися на нього й помічає, що він дійсно старий. І сміливий, як вона збагнула. — Я не збирався тебе ображати. Просто я втратив голову.

Цьому вона вірить: він втратив голову, тому що дбав тільки про неї.

— Ви не образили мене, — говорить вона й сама майже не чує свого голосу; розправляє рукави, сумочку, рукавички. На підлозі біля них лежить його хусточка. Беатриса в своєму корсеті не може нахилитися й підняти її, вона боїться втратити рівновагу. Олів’є нахиляється, піднімає хусточку, але не віддає Беатрисі, а повільно засуває в свою кишеню.

— Це моя провина, — говорить він. Вона раптом помічає, що дивиться на його черевики з коричневої шкіри — трохи пошарпані, в одного край заплямований фарбою. Вона бачить черевики, в яких він працює — частку його справжнього життя.

— Ні, — ледь чутно вимовляє вона, — це мені не слід було приходити.

— Беатрисо! — вихоплюється в нього. Він бере її руку — серйозно, якось офіційно. Вона з гострим болем пригадує ту хвилину, коли Ів багато років тому просив її вийти за нього заміж — він тоді був таким само офіційним. Урешті-решт вони — дядько й племінник, як можуть не бути в них однаковими й жести, й родинні риси характеру?

— Мені потрібно йти, — каже вона, намагається відібрати руку, але Олів’є втримує її.

— Перш ніж ви підете, будь ласка, зрозумійте, що я вас поважаю і кохаю. Ви засліпили мене своєю особистістю. Ніколи ні про що вас не попрошу, крім дозволу цілувати ваші ноги.

1 ... 70 71 72 ... 171
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Викрадачі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Викрадачі"