Читати книгу - "Невдячна іграшка"

– Чую! Пробач. То ти скажеш мені що не так? – Стас пропалює мене оксамитом своїх загадкових карих очей, тримаючи за підборіддя. Намагається спіймати мій погляд, але я ухиляюся, бездумно блукаючи його обличчям. Очима впираюся в його губи – такі манливі, такі бажані, але не можу торкатися їх. Як несправедливо. Цей чоловік заворожує мене своєю харизмою. У ньому є якесь внутрішнє світло, «порода», елегантність, відмінне володіння собою, вміння триматися на публіці, коректність, досконалість. Мені так хочеться бути з ним, належати йому, але зась. А він не розуміє,  і це мене найбільше вибішує.

– Все добре, Стасе, не зважай.

– Валю, навіщо ти мене обманюєш? Дівчинко, я ж бачу, що ти різко змінилася від учора. Зізнайся в чому причина. Мені важливо знати чим ти живеш. Не варто замикатися у собі. Ти можеш наробити помилок, діючи імпульсивно. Валю, що не так? 

– Станіславе Максимовичу, відчепися, не насідай на мене. Кажу ж тобі, все гаразд.

– Валентино Ольшанська, не бреши мені. Я вже трохи вивчив тебе за той час. Ти ще жодного разу не ігнорувала сніданок, а сьогодні навіть не спустилась на кухню. Я ж не ідіот, розумію, що щось сталося.

– Ти не ідіот, я знаю, –  кретин ти Стасе, причому повний, але я тобі цього не озвучу. Хочеш знати причину мого такого настрою? Зараз придумаю таке, щоб тобі було незручно далі мене допитувати. Звучно видихаю, аби він зрозумів, що мені дуже некомфортно з ним цим ділитися. – Розумієш, Станіславе Максимовичу, у дівчат бувають такі дні, коли самопочуття не найкраще. Второпав?

– Второпав! Ти хочеш зараз переконати мене в тому, що у тебе місячні, болить живіт, поганий настрій і таке інше? Тим не менше, на побачення до Віталіка ти он як бадьоро поспішаєш. За кого ти мене маєш? Не бреши мені, дівчинко. Ходімо на кухню, поснідаєш. Я зробив тобі каву.

– Ні-і-і! – заперечливо хитаю головою. Не хочу я на кухню. Перед очима все ще Стас і Меланія, їх оргазм. –  Дякую, обійдуся!

– Валю, чого ти істериш. Це ненормально, – Стас на хвилинку задумується. Здається його осінило. – Дівчинко, ти на кухню за водою цієї ночі  спускалася?

– Так, а звідки ти знаєш? – ніяковію.

– Я не знав, тепер здогадався, бо ти дуже дивно поводишся. Крім того, я на сходах знайшов твій дзбан, порожній. У мене підозра виникла ще в той момент, але не хотілося вірити. Дівчинко, скажи мені, ти все бачила? – обличчя Маєвського  таке серйозне, зосереджене на мені.

– Трохи, – зрозуміло, що я йому брешу. А як я маю зізнатися, що безсоромно дивилася його соло до кінця.

– Зрозуміло. Валю, нам треба поговорити. Послухай, дівчинко, я кретин, – Станіслав бере моє обличчя в свої долоні, нервово смикаючи кадиком. – Цього не мало статися. Мені дуже незручно, що ти все це бачила. Але ти вже велика дівчинка й розумієш, що дорослі займаються сексом. Певен, ти здогадувалася, що я не монах і сплю з жінками. Блін, як незручно вийшло. Даю, слово, більше це не повториться, обіцяю тобі.

– Що саме не повториться? – вирішую познущатися з нього. Хоч я все ще зла на Маєвського, ревність, як той черв’ячок, точить мене з середини, але мені приємно, що Стас не пустив все це на самоплив, а коротко озвучив проблему. Значить йому таки важлива моя думка та моє ставлення до нього. Зрештою, що мені з того, що я буду дутись на нього. Ситуація не зміниться. – Ти перестанеш спати з Меланією?

– Ну ти й вреднюга, Валентино Ольшанська, – отримую легкий щиглик по носі. – Радий, що ти дівчинка з гумором. То що, ти більше не дуєшся на мене.

– Ні, більше не дуюся, Станіславе Максимовичу. Я розумію, що ти дорослий чоловік, займаєшся сексом, і це нормально. Але більше не роби так, не шокуй мене подібною картинкою, обіцяєш? – шкода, що моє справжнє бажання нездійсненне. Насправді мені так хочеться, аби він геть забув про Меланію та звернув увагу на мене.

– Домовились. Мені  справді дуже незручно за цей прокол. Обіцяю! А тепер ходімо на кухню. Поснідаєш, вип’єш кави, інакше я тебе не відпущу на те твоє побачення, чуєш, дівчинко? – Маєвський пригортає мене до себе, стискаючи до хрускоту мої ребра, цілує в скроню. Ледь дихаю. Тепер моя черга отримувати його ласки, не все ж має діставатись Грабовській. 

Виринаю з задумливих мрій. Звичайно, вже тепер, після цієї розмови я  готова топати зі Стасом на кухню. Все-таки він приготував для мене сніданок, каву. Мій турботливий татко. Проте мені треба негайно зробити один важливий дзвінок, на мене чекає Віталік. Я озвучую своє бажання Станіславу. 

Стас відпускає мене з обіймів, бере за плечі й, окидаючи теплим ніжним поглядом заявляє:

– Яка ж ти красуня, Валю! 

І від того стає так приємно. Я аж сяю. Як мало мені, малолітній дуринді, потрібно для секундного щастя. Посміхаюся.