Читати книгу - "Дарунок, Аст Квітка"

Поки медсестри піклувалися про дитину, я продовжував працювати над Персефоною. Відновлення її тканин було складним, але я знав, що кожен рух має бути точним і акуратним. Кожен раз, коли я підіймати очі й дивився на її обличчя, я відчував потребу зробити все можливе, щоб вона жила і була в безпеці.

Через деякий час операція була завершена. Я спостерігав, як медичний персонал переміщує Персефону до реанімаційного відділення. Моя роль тут закінчилася, але хвилювання і тривога залишилися.

Коли я нарешті зупинився в коридорі, я відчував себе вичавленим і спустошеним, але водночас щасливим. Я став батьком, і це було справжнім чудом у всьому цьому хаосі.

Я зайшов у найближчу вбиральню, замкнувся й дав волю сльозам. Востаннє я плакав, коли говорив з мамою. Це була наша остання розмова з нею. Я не знав, що стану татом. Вона не знала, що стане бабусею. Можливо, ця думка її б зцілила. 

Я так завинив перед Персефоною. Я настільки розчинився в турботі про мою покійну маму, що зовсім не звертав увагу на Персефону. Перед тим поїхав на три місяці до Канади у відрядження, покинувши і маму, і Персефону. Хоча я міг відмовитися. Я міг сказати «Ні, у моєї мами рецидив, моя кохана вагітна». Але останнього факту я навіть не знав, бо коли приходив додому, Персефона вже спала, а коли прокидався — Персефона ще спала. Хоча лише потім я зрозумів, що вона не спала. Вона беззвучно плакала з заплющеними очима.

Я зрадив її. Я кинув її у найвідповідальніший момент нашого життя. Саме тоді, коли вона найбільше потребувала мене. Перед очима з'явилась сотня картинок, неначе я це бачив на власні очі: вона тягла додому важкі пакети з продуктами, скаржачись малюку під її серцем, що поперек постійно нагадує про себе. Вона прибирала у квартирі, тримаючись за живіт. Готувала собі вечерю, яку їла наодинці. Працювала у нічних змінах, засинаючи за комп'ютером. У неї погіршився через це зір, але вона не могла залишити переклад, бо це її хліб і улюблена справа. Компанія підлітків не хотіла їй поступитися місцем в автобусі чи метро, через що Персефона лише мовчки стискала губи в тонку смужку й стояла. 

А зараз вона в реанімації й ніхто не скаже, коли вона прокинеться і чи взагалі прокинеться. Якби я був поряд, вона б ніколи не вийшла надвір ввечері. Можливо, вона поверталася з бюро чи йшла по продукти. 

Яка ж ціна тому, що я вибрав? Персефона в реанімації в критичному стані? Дитина, яка невідомо, чи до ранку виживе? Якби я тільки знав, що так станеться… Якби я тоді звернув на неї увагу, коли вона сиділа в кабінеті лікарки… та, на жаль, вже надто пізно.

Персефона, дитина, операція — цей весь клятий калейдоскоп подій забрав у мене чимало сил.

Коли я вийшов з вбиральні, витираючи сльози, до мене підбігли її батьки. Мабуть, примчали найпершим рейсом.

— Лікарю, як наша донька? А малюк? З дитиною все добре?

Я зняв маску. Вони не очікували побачити мене. 

— Антаресе? Як ти міг проводити операцію, якщо ви зустрічаєтеся? — запитав батько Персефони. 

Отже, вона не сказала, що ми розбіглися. Вона пережила це наодинці з нашою донькою.

«Я думала, ми будемо щасливі утрьох — ти, я і наша донька» — згадалися її слова під час нашої останньої розмови.

— Ми розійшлися, пане Монфор, — сказав я, намагаючись зібрати думки докупи. — Хоча це проти правил, але коли Персефону доставили в лікарню, я не міг стояти осторонь. Я мусив їх врятувати. Наразі в команди гінекологів дуже важка операція, а решта хірургів у відпустці. Ніхто не знає, що я оперував свою колишню дівчину, — самими губами пояснив я.

— Вона не казала про ваш розрив. Весь час, коли ми її питали, де ти, Персефона лише усміхалася й казала, що в тебе купа роботи. Казала, що ти їй допомагаєш з усім, коли повертаєшся додому. На запитання, чому ви не одружуєтеся, Персефона казала, що не хоче виходити заміж з пузом. Вона тебе захищала, хоча ти залишив її. Ти залишив її. У той момент, коли вона найбільше потребувала підтримки, у найгірші миті її життя ти просто залишив її одну. 

Її батько ледь стримував свою лють. Він стиснув кулаки, хоча в його холодних очах ховалися сльози. Мені було так соромно перед її батьками. Її мати сховала обличчя в долонях і просто захлинаючись плакала. Її плечі тремтіли. Я боявся, що вона запитає мене про те, що я не зможу їй сказати. Але пані Монфор таки запитала, добиваючи нас трьох:

— Коли вона прокинеться?

— Я не можу гарантувати, що вона прокинеться. Її післяопераційний стан нестабільний і вона втратила купу крові дорогою сюди.

— А дитина?

— Я був змушений провести кесарів розтин, бо дитина стабільніша за Персефону. Її реальніше врятувати. 

Її мати захиталася, ніби її поранили мої слова, і ще міцніше стиснула руки на обличчі. Батько Персефони на мить застиг, його очі стали крижаними.

— Як це сталося? — його голос був ледве стриманим, але я чув у ньому глибокий біль. — Як ти дозволив цьому статися, Антаресе?

Я відчув, як моє серце стискається від почуття провини. Він мав рацію. Я залишив їх у найважчий момент, і тепер, коли життя їхньої доньки і онучки висіло на волосині, я не міг нічого виправити.

— Вибачте мені, — безсило прошепотів я, зібравши всю свою волю, щоб не розплакатись прямо тут, перед ними. — Я зробив усе можливе, щоб їх врятувати. Але зараз усе залежить від Персефони. Вона дуже сильна…

Пані Монфор підвела голову, і в її очах блищали сльози, але вона намагалася стримати себе.

— Ти залишив її, — повторила вона тихо, її голос тремтів. — Ти... залишив її... Вона вірить у тебе, Антаресе, навіть зараз, коли вона на межі життя і смерті. Вона вірить, що ти повернешся, що ти врятуєш її і вашу доньку. Але ти... залишив її.