Читати книгу - "Невдячна іграшка"

Треба негайно його відпустити, хай не злиться та їде. Он як демонстративно стиснув кулаки, чи здалося? Та ні, не здалося, таки стис. Якісь дивні ті чоловіки, не зрозуміти, настрій змінюється разом з напрямком вітру…

Але мені зараз геть не до сентиментів, аналізу чоловічої поведінки, навіть моїх рятівників, в цій непростій ситуації. Кожен по-своєму долучився до моєї проблеми цього разу, і за те кожному подумки дякую. А зараз потрібно вирішити мою свіжу проблему, що виникла на цей момент. А допомогти Стас викликався сам, я не просила вникати чи втручатися в ситуацію. А от Віталіка й справді залишила без вибору, покладаючи всі надії на нього. Але я певна, він впорається, допоможе й не вважатиме це чимось особливим. То  просто чоловічий  вчинок справжнього друга. А Віталік саме такий, я знаю!

Беру свого друга за руку й тягну за собою поближче до Станіслава. Треба ж мені їх познайомити, якщо вже вони обоє дотичні до мого такого вдалого порятунку з лап Вальдемара, та намірені й надалі приймати участь в моєму житті.

– Віталій, мій найкращий друг, професійний спортсмен, каратист, володар коричневого пояса, а це про багато що говорить, – задоволено посміхаюся, представляючи Станіславу Віталіка. Про пояс уточнюю спеціально. Можливо той крутий адвокат знається лише на законах та психології, а на поясах карате не розуміється. Але з того, як округляються очі Стаса, а брови злітають у здивуванні, розумію, що помилилася. Здається він знається і на цьому.  З того, як саме я це роблю, зрозуміло, що я пишаюся своїм другом. Бачу з задоволеної мармизи Віталія, що йому неабияк приємно.

– Дуже радий знайомству! – чітко протягує кожне слово мій новоспечений знайомий і чемно вичікує на те, аби я представила його своєму другу, хоч міг би й сам. Толерантний. Це чомусь мене тішить.

– Навзаєм, – стримано відповідає Віталій. Обоє чогось в напрузі, погляди серйозні такі, зосереджені, ніби виставляють оцінку один одному, наче суперники, якими, на мою думку,  апріорі бути не можуть, бо між нами не любовний трикутник. Принаймі таке моє бачення на цю хвилину. Я продовжую свою важливу місію знайомства:

– Станіслав, – запинаюся, зрозумівши в той момент, що прізвища Віталіка й досі не знаю, як і він мого, та все ж додаю. – Маєвський, найкрутіший адвокат в нашому місті та мій сьогоднішній рятівник від нехороших обставин. Нагодився саме вчасно. 

Тепер вже Віталій у здивуванні переводить погляд на мене, а я лише знизую плечима. А що такого? Ну подумаєш, крутий адвокат. З погляду друга розумію, що він знає чий. Звичайно, Віталій серйозний хлопець, цікавиться життям міста, благодійними проєктами, волонтерить…, не те, що я – закохана в музику та спів, і в цьому все моє життя.

А з погляду Віталіка, з його хитрувато примружених очей розумію, що він знає про Стаса набагато більше ніж я. Потім розпитаю, мабуть, а зараз мені так байдуже. Всі ці плітки, інтриги… То не моє і геть мене не цікавить. Всі відомі люди завжди на виду, а кісточки їм, зрозуміло, що перемивають. Охочих багато, а чим зайнятись?.. 

Попри все, хлопці таки ручкаються, і Станіслав пропонує поговорити в його машині, або заїхати в те цілодобове кафе, яке впало мені в очі на паркуванні. Зі слів Стаса у нього там свій столик, захований від сторонніх вух та очей. Однак Віталій заперечує. Навіщо гаяти час, ніч надворі. Розмова відбувається в машині. Там зручно та просторо. Ми з Віталіком вмостилися на задньому сидінні, Стас на своєму, водійському. Правда йому довелося сидіти півобертом, не зовсім зручно, тому в процесі розмови він пересідає до нас. Тепер я сиджу між двома крутими хлопцями в чорному джипі з наміром поділитися з ними своєю проблемою. Ото пощастило…

Погоджуюсь відверто розповісти все за порядком з самого початку. Блін, хто б знав, як мені все це незручно, соромлюся й ніяковію, хоч  в цьому немає моєї вини. Обидва помічають моє збентеження, терпеливо слухають. В процесі розповіді красиві чоловічі обличчя затіняються ненавистю та злістю, нервово стискаються кулаки. Моя розповідь завершується, а мій конфуз кудись зник. Хлопці були мовчазні та уважні, жодного запитання весь цей час. А що тут питати?

Мої долоні несподівано опиняються в теплих, надійних чоловічих руках. В різних. Почергово кидаю свій погляд то вліво, то вправо: турботливі ж ви мої, як я вам вдячна. А вголос спромагаюся вичавити з себе коротке:

– Дякую вам, ви найкращі! – не говірка я сьогодні, сльози градом котяться з очей, ком в горлі. А тим часом обидва цілують мої руки. Їх підбадьорливі погляди та слова, що все вже позаду, й надалі все буде добре, я в безпеці, а про решту вони подбають, реально заспокоюють мене. Виявляється, я їм таки вірю. З Віталіком мені все зрозуміло, ми друзі. А от навіщо це Станіславу, для мене загадка. Ми ледь знайомі. Напевне просто любить справедливість та карати виродків, як справжній мужик.   

Сиджу прибалдівша, спостерігаючи жваву суперечку між двома крутими мужиками, як буде краще для мене, де мені жити до остаточного розв'язання моєї проблеми з опікунами… Такі цікаві, такі гарячкові, запальні. Кожен  по-своєму… Це ж треба! Неочікувано, але так приємно. 

– Віталію, я свідомий того, що фізично ти можеш його поламати. Це зрозуміло, але я пропоную діяти хитріше, знищити обох морально. Я юрист і знаю, як це зробити красиво та філігранно, так, щоб відчули, запам'ятали й заплатили за все сповна, ти згоден? – запитання Стаса звучить, як констатація того, що він точно планує робити.