Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

Аліна

Якось незвично було спати на новому місці. І ліжко наче зручне, і діти, на диво, рано лягли спати, а я все одно пів ночі крутилася з одного боку на інший, і не могла знайти собі місця. Місяць на небі світив так яскраво, що я прокидалася декілька разів за ніч і не могла зрозуміти, чи то ще ніч, чи вже ранок. Коли мої очі знову зрадливо розплющилися, я вирішила більше не знущатись над собою, хоча на годиннику була лише шоста тридцять ранку.

Якомога тихіше, встаю з ліжка, щоб не розбудити дітлахів, умиваюсь, одягаюсь тепліше й виходжу на вулицю. Холодний морозний вітерець одразу продуває мене наскрізь, змушуючи щільніше зав'язати шарф. Може бадьорості він мені й не додав, та сподіваюсь, що додасть хоча б трохи рум'янцю моєму блідому заспаному обличчю.

Ще вчора, я примітила біля ресторану дерев'яну гойдалку, але насолодитися нею у мене не було жодного шансу. Наші дітлахи виявилися спритнішими за мене, і влаштували на ній черговий безлад. Так що сьогодні, я вирішила, скористатись можливістю і спокійно відпочити на ній, тим паче, що ранок просто казковий.

Навколо все недоторканно біле,  ніби у сніговому королівстві. Це заспокоює. Навіть дуже. На стільки, що мені аж моторошно від цього. Невже, це природа на мене так заспокійливо діє, чи я просто перестаю відчувати. Як починаю згадувати, що сталося й одразу відключаюсь, немов перемикачем клацнули. Клац і все, немає ні почуттів, ні емоцій, немає ні злості, ні радості, тільки порожнеча крізь біль.

Навіть сьогодні, коли я прокинулась вперше, то спочатку подумала, що можливо це був сон. Просто страшний сон. Але десятки пропущених дзвінків на моєму телефоні підтверджували реальність. Повідомлення приходили одне за одним, і їх зміст вже починав мене лякати. Я вимкнула телефон і лежала в ліжку, поки сльози стікали про моїх скронях.

Я щосили намагаюсь заблокувати у своїй пам'яті все, що пов'язано з ним, інакше доведеться зізнатися самій собі, що я просто спустила в трубу два роки життя через страх залишитись самій.

І ось зараз, згадуючи події триденної давнини, я вже не плачу, та, навіть, ловлю себе на думці, що зітхаю з полегшенням, від втрати тієї ноші.

Може я б і далі сиділа, дивлячись в нікуди, та жаліючи себе нещасну, але переді мною зупиняється та сама синя Шкода, одночасно захоплюючи своїм кольором та лякаючи своїм власником. Задні дверцята автівки відчиняються і з неї, як мурахи, виповзають працівники закладу. З переднього пасажирського місця показується адміністраторка готелю Даша, а слідом, з водійського боку, той самий вчорашній упир-жартівник.

– Доброго ранку, Аліно, – лепече Даша, відчиняючи двері ресторану. – Як вам спалося на новому місці?

– Дякую, спала добре, – все, що я змогла вичавити з себе, у порівнянні з бадьорою адміністраторкою.

Лише сьома ранку, а в неї бездоганний макіяж, пружні локони й посмішка на все обличчя. Може відьма?!

– Сніданок о восьмій, але ви можете зачекати в ресторані. На вулиці сьогодні прохолодно, – кидає погляд в сторону водія і зникає за дверима.

Решта працівників, швидко вітається та йде слідом за своїм ватажком. Останнім йде жартівник. Порівнявшись зі мною, він усміхається і киває мені.

Серйозно? Вчора йому кортіло штучного дихання у моєму виконанні, а сьогодні киває, наче собаці. Забракло виховання навіть привітатися?!

Заходити в ресторан не хочеться. Старі спогади, реальність та невизначене майбутнє розривають мозок із середини. Прохолодний вітерець, те що треба для мого теперішнього стану. Він розганяє небажані думки, які немов настирливі мухи рояться в моїй голові. Сподіваюсь, що він вивітрить лише цих мух, а не останні мізки. Хоча, з моїм щастям, я б на це не розраховувала.

Двері знову відчиняються. Спочатку, повз мене тягнеться аромат свіжозвареної кави, а потім з'являється і сама персона, яка тримає в руках паперовий стаканчик чудо напою.

– Каву всім наливають, чи тільки по знайомству? – не стримуюсь, а потім замовкаю, щоб ще більше не показувати своє кульгаве виховання.

Спочатку здається, ніби він пройде повз, але розуміє, що звертаюсь я саме до нього, та зупиняється.

– А ти була слухняною дівчинкою? – усміхаючись, каже цей жартівник.

– То ти Святий Миколай? Пробач  дідусю, не впізнала, – кажу занадто кривляючись, та ловлю себе на думці “дитячий садочок, чесне слово”.

– Ти чого така дикунка? Між іншим, я – Слава, – переставляє стаканчик з кавою в ліву руку та простягає мені праву, для рукостискання.

Дивлюсь на його руку, і сама дивуюсь своїй поведінці. Справді, відколи це я стала такою дикою. Скільки себе пам'ятаю, я завжди легко заводила знайомства, фліртувала та вільно спілкувалася з хлопцями. Але після знайомства з Олегом та його нескінченними сценами ревнощів на рівному місці, я стала більш обережною. Намагалася, зайвий раз, не спілкуватися без необхідності з чоловіками, навіть якщо це мої добрі знайомі. Як то кажуть, береженого Бог береже. Мабуть, згодом моя обережність переросла в дикість по відношенню до чоловічої половини людства. Хоча, може, справа і не в цьому, а в самому водієві? Як побачила його, шлунок аж у клубок зав'язався, так кортіло ляпнути якусь дурню.

Виринаю з думок і потискаю простягнуту мені руку. Тепер він точно подумає, що я гальмо.

– Аліна, – вимовляю як можна люб'язніше.

– Дуже приємно познайомитися, Аліна, – він робить акцент на моєму імені та хитро посміхається.