Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

– Що питимеш, чай чи каву?

– Американо. Два цукри! – швидко відповідаю, викликавши чергову посмішку у свого співрозмовника.

– Хтось точно знає, чого хоче, – він простягає мені свій стакан. – Але не здумай сьорбати мою каву, я запам'ятав скільки її було.

Буквально на секунду мої очі мало не вилізли з орбіт, від його слів, але побачивши його усмішку, беру в руки теплий напій і вдихаю чарівний аромат.

За мить, жартівник-рятівник простягає мені новий напій, й забирає свій.

– Дякую, - кажу щиро Славі (так, після такого лицарського жесту, доведеться називати його на ім'я, навіть у власних думках).

Розраховую, що після нашого офіційного знайомства та після того, як ми з'ясували, що я не дикунка, він сяде поруч зі мною на гойдалку, але він йде далі, зупиняється біля альтанки, підкурює цигарку й дістає з кишені телефон. От і поговорили.

Ще пів години тому, я називала його засранцем, жартівником та упирем, а зараз засмучуюсь, що він не сів поруч. Аліна, де твоя логіка та здоровий глузд?

Влаштовуюсь зручніше, роблю ковток смачної кави й просто насолоджуюсь миттю, поки прокинуться інші та прийдуть на сніданок. І сподіваюсь, що вони не просплять, бо сьогодні ми їдемо на тюбінг.

Я до кінця ще не зрозуміла, що воно таке та з чим його їдять, але всі запевняють мене, що буде ну прям дуже весело. І звісно, що я погоджуюсь, бо весело і голосно, це саме те, що мені зараз потрібно, щоб відволіктися.

Завдяки вчорашньому шаленому вечору, я змогла трохи розслабитися й забутися. Але як тільки я залишаюся з собою наодинці, в голові панує суцільний хаос, і таргани користуються цим моментом, щоб розпочати свої збори. Створюється таке враження, що всі ці вусаті створіння запеклі двієчники, бо жодної розумної думки від них я так не почула, лише переливають із пустого в порожнє, ниють, та клянуть всесвіт. Хоч би хтось із них дав слушну пораду, як мені бути далі, що робити по поверненню додому, де шукати нову роботу та квартиру. Але ж ні, лише питання "Чому?", та "За що?". Так би й повисмикувала їх маленькі лапки.

Отже, висновок зроблено, пригоди та нові враження – ось мій план на найближчий тиждень. Навіть якщо це тюбінг, і навіть якщо я не знаю, що це таке, і навіть якщо до вечора я буду в гіпсі.

Бадьоро вистрибую з синьої автівки, дивлюсь на схили й трохи зависаю, намагаючись зрозуміти, у що я вляпалась.

– Бажаю добре покататися, – каже Слава, виходячи зі свого боку і підпалює цигарку. – І не бери плюшку на довгий час, спробуй годину, щоб зрозуміти чи сподобається тобі.

– Дякую, – замислено промовляю не обертаючись.

В цей момент, мої очі вже стежать за надувними колами, що на шаленій швидкості мчать згори, а на них, що недорізані, верещать і дорослі і малі.

Минає майже година, і я ледве перебираючи ногами, стійко піднімаюсь вгору по розчищеній стежці. З твердим наміром спуститися востаннє, я радію, що послухала Славу й орендувала плюшку всього на годину, а точніше, на цілу годину довжиною в життя. Часового марафону мені вистачило з головою, щоб з мене вийшло сім потів, а ноги почали тремтіти від напруження.

Саме дійство нагадує мені аквапарк, коли сідаєш в середину плюшки, і спускаєшся по трубі з водою, ось тільки тут, ти спускаєшся по сніговому схилу. Спускатися, звичайно, дуже весело, особливо коли ти садиш свою дупку в коло, а хлопці-стюарти ще й закручують його перед спуском. І ось, ти мчиш до низу по спіралі, нутрощі підстрибують до горла, від кожної перепони на шляху, і здається ніби від швидкості, голова відвалиться і покотиться окремо, щоб швидше припаркуватися у підніжжя схилу, біля снопів із сіном. Відчуття в цей момент неймовірні, хочеться верещати у весь голос і сміятися, але рівно до того моменту, коли потрібно з цією ж плюшкою пішки підніматися на гору, щоб спуститися знову.

Чесно виконавши план максимум, і відкатавшись цілу годину, пишаючись  собою, я здаю плюшку в прокат і полегшено видихаю.

Дітлахи з нашої компанії продовжують кататися, а дорослі фотографуються і, здається, знову щось святкують. Інакше як можна пояснити танцюючу на стозі сіна Маринку і звабливий аромат коньяку, що парує від стаканчиків з кавою. Ось це я розумію веселощі, хоча трохи й не мій формат. 

Працюючи офіціанткою у нічному клубі, кожної ночі я спостерігала безліч гулянок молоді й людей старшого віку. Якщо алкогольні вихідні молоді я не підтримувала, то до відпочинку людей більш дорослих, ставилась з розумінням. У кожної мами розклад ненормований, треба і на роботу ходити, і по дому поратись, і з дітьми погуляти, а ще і про чоловіка бажано не забути, тож коли веселі мамки раз на пів року влаштовують собі вечірки, я обома руками підтримую їх. І якщо їм треба станцювати на сіні серед гір та сьорбнуть коньяку о півдні, щоб бути щасливими, то нехай так і буде.

До трансферу в готель залишається ще трохи вільного часу і я вирішую сходити у розвідку. Всього якихось двісті метрів пішки у гору, мокра спина і я щасливий володар виду на лижні спуски.

Переді мною три витяги для підйому на гору. Один з них дитячий, судячи з довжини, другий трохи довший, а третій веде на окремий спуск, та я вже бачу, що він мені не по зубах. Хлопець, що зараз по ньому спускається, виробляє такі фінти, що мені навіть дивитись на таке страшно, не кажучи вже про можливість повторити це. Я каталася на лижах лише один раз, та й те у далекі студентські часи. Цікаво, чи зможу я згадати, як взагалі стояти на лижах, чи знову доведеться пережити весь той жах падінь, синців та стертої п'ятої точки. Страх страхом, але ж вовків боятись – до лісу не ходити, тому завтра, мабуть, і перевіримо, залишки моїх навичок.