Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

– Ще раз, вибачте. Я, чесне слово, не хотіла в вас поцілити. Трохи промахнулась, – мені було дуже ніяково через те що сталося, тому готова була перепрошувати хоч сто разів. Як подумаю, що на його місці могла опинитися дівчина або дитина, в мене аж серце стискається у грудях.

Підходжу ближче до жертви своєї косоокості, і як можна акуратніше намагаюсь струсити з нього залишки снігу.

Як тільки рука торкається його волосся, розумію, що це дуже необачно з мого боку. Відстань між нами стає небезпечно короткою, і в ніздрі знову вдаряє  той самий шалений аромат. Ненавиджу коли від хлопців тхне парфумерною фабрикою та попільничкою, але чому ж тоді тарганячий табір біжить по шкірі, змушуючи підняти очі й подивитись на його власника.

У відповідь на мене дивляться, такі ж розгублені очі, в яких мерехтять  вогняні іскри від лампи, що так яскраво світить над ґанком ресторану.

– Травма дуже важка і я терміново потребую штучного дихання, – вимовляє пошепки мені в губи, забавляючись.

А може не настільки й пошепки, як мені здалося, бо хлопці, що стоять поруч з нами, починають сміятись, а мої брови, від здивування, лізуть аж під шапку. Ступор, в який я потрапила під дією його парфуму, як рукою зняло.

От чесно, думала, зараз зроблю сумне винувате обличчя, попрошу вибачення і повернусь туди, звідки прийшла. А тут такий нахаба. Наш водій виявився не таким простим, як могло здатися з першого погляду, його явно тішило те, що відбувалося. Даремно він вирішив повеселитися з друзями за мій рахунок.

За характером, я не конфліктна людина, зайвий раз голос не підвищую, та й у скандалах не беру участі. Я дуже близько до серця приймаю всі конфлікти, і на жаль, це не дуже добре відбивається на моєму здоров'ї, тому намагаюся уникати  будь-яких сутичок. Та й драм з мене вистачить на найближче майбутнє. Хочеться простого душевного спокою.

Але ж ні, завжди знайдеться якийсь клоун, якому не сидиться тихенько на місці. Ну прийми вибачення криворукого дівчиська, та й тягни свою люльку далі. А ні, треба ж показати перед друзями, який ти крутий перець. Бісить.

Серце калатає десь у горлі, а від хвилювання закладає вуха, та й взагалі, вся наче в тумані, від хвилювання. Превеселий водій навіть перестав усміхатися, побачивши мій настрій, мабуть, я виглядала занадто серйозною, хоч і почувала себе, наче желе.

– Дарма Ви так, – шепочу й кладу, ледь тремтячу, долоню йому на груди, а потім роблю різкий крок назад. – Мені здається, його вже пізно реанімувати. Судячи з часу травми, – діловито дивлюсь на зап'ястя, як би насправді дивилася на годинник. – Кисень перестав надходити в мозок вже давно, а це означає, що клітини мозку почали відмирати. Саме це і викликало незв'язне бурмотіння й марення, – знімаю свою шапку з пухнастим помпоном й притискаю її до грудей. – Штучне дихання його вже не врятує.

Сумним поглядом дивлюсь на друзів уявного хворого, що все ще стоять поруч.

– Співчуваю вам, хлопці. Я зробила все, що могла, – на п'ятах  розвертаюсь на сто вісімдесят градусів та йду геть.

Що за маячню я там несла?  Який кисень, який мозок?! Мої ноги мене не слухаються, але я продовжую йти вперед, як найдалі  від цього натовпу.

Дикий регіт в перемішку з "Друже, вона тебе припустила"  та "Боже мій, їх двоє" сиплються мені у спину, але я не обертаюсь.

– Ти насправді лікар? – чую запитання, яке точно адресовано мені.

– Ні, – кидаю через плече. –  Фанатка серіалу "Клініка", – додаю й продовжую свій шлях до будинку.

Після цього, хлопці вже не стримували сміх. Але я точно знаю, що не сміялась лише одна людина. Я навіть обернулась, щоб упевнитися в цьому. Він стояв на тому ж місці, тримаючи руки в кишенях джинсів, і дивився мені в слід.