Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

Пройшов тиждень.

За цей час я пережила цілий калейдоскоп станів. То я лежала на ліжку, ревла, і прокручувала в голові всі наші діалоги, всі погляди, всі “а може” і “а якби”. То раптово вставала, мила підлогу, надсилала листи в міськраду з запитом на світло у дворі, варила борщ і думала, що я сильна, що все буде добре, що я витягну.

Іноді в мені прокидалась така впевненість, що я могла б зараз і школу відкрити, і всім наваляти. А потім… я просто проходила повз дзеркало — і моє “сильна” кудись зникало.

Я не дивлюсь у дзеркало.

Обходжу його, ніби там щось страшне. Як привид. Як та частина мене, яка мене зраджує. Я не можу дивитись на себе. Не зараз.

Ванна кімната — ще одне небезпечне місце в домі. Але не через те, що я там плакала. Не через ніч, коли лежала на плитці. А через інше. Через ту чорну, холодну річ із циферками. Ваги.

Я не ставала на них уже давно.

І правильно роблю.

Бо я і так знаю цифру. Вона мені ночами сниться. +35 кг.

Звучить як вирок, так?

Але я не просто “поправилась”. Я змінилась. Зсередини. Назовні. У всьому.

Колись я сиділа на марафонах схуднення. Ну знаєш, тих, де “пий воду і буде тобі мінус п’ять кілограмів”. Я пробувала. Я хотіла повернутись. Хотіла бути знову тією Машею.

Але тіло… не слухається. Воно наче мститься.

Почалися проблеми з щитоподібною. Таблетки. Гормони.

Сахар вище норми — привіт, переддіабет.

Алергії. Псоріаз. І все на нервовому ґрунті.

І головне — у мене зникла віра, що я можу бути інакшою.

На столику біля ліжка вже давно не лежать ані туш, ані крем із сяянням.

Там тепер:

– таблетки від голови,

– крем “універсальний” (бо мені вже пофіг, для чого він),

– краплі для носа,

– салфетки “на всякий випадок”,

– іноді склянка води, бо зранку треба запити ліки.

Усе.

Немає більше ритуалів краси. Немає “зараз нафарбуюсь і піду підкорювати світ”.

Є “зараз вип’ю таблетку і, можливо, зможу нормально прожити день”.

А тепер головне: шафа.

Свята шафа.

У ній три священні кучки.

Перша — одяг, у який я влазила, коли була 50 кг.

Друга — “мотиваційна”, речі на 60-70 кг.

Третя — те, що я влазю зараз. І ненавиджу.

Наталі каже:

— Маш, пам’ятаєш ту класну кофту з блискітками? Вона тобі так йшла!

А я сижу і думаю:

— Блін, а вона в якій кучці? У тій, де я була нормальна? Чи в тій, де я себе ще любила?

А може в тій, в яку я ніколи вже не влізу?

Я давно перестала себе бачити.

Інколи ловлю себе на думці: а може він пішов через це? Через зовнішність?

І одразу зупиняюсь:

— Стоп. Та це з ним я стала такою. Це його відсутність, його байдужість, його “ну ти ж сильна” зробили зі мною це.

І так, зараз я кажу фразами з статусів у Facebook.

Знаєш, ті “жінка — як квітка: розцвітає від любові або в’яне від байдужості”.

Але ж воно правда!

Я раніше сміялась із таких постів. А зараз? Я — цитата з Інстаграму.

— “Жінка втомилась бути сильною”.

— “Ти не зламана — ти розбираєш себе заново”.

— “Не проси любові — або дають, або йдеш”.

Ну от і я пішла.

Але поки що — від дзеркала.

Я не хочу худнути. Оце найстрашніше. Я не хочу.

Бо я не хочу, щоб до мене знову хтось чіплявся. Щоб знову хтось казав:

— Привіт, красуне.

— А може каву?

— Ти мені когось нагадуєш.

Ні. Не хочу.

Мене не цікавлять чоловіки. Я їх не люблю. Всі до одного.

Навіть якщо прийде принц — я запитаю, де ти був, коли мені було так зле?

Мої думки іноді такі гострі, що я сама дивуюсь.

Колись я була пухнаста, добра, все прощала.

А зараз у мені стільки колючок, що я сама боюсь когось до себе підпустити.

І так, це теж перехідний період. Це біль. Це захист. Це пошук себе.

Але зараз — саме так.

Я жива. Але зла.

Іноді. А іноді — ніжна. Іноді — істеричка. А іноді — мама, яка ліпить вареники, співає дитині пісні й шукає меблі для школи танців.

Бо життя не чорно-біле.

Я сьогодні подивилась на себе в екран телефону, коли він випадково включив фронтальну камеру.

І перша думка:

— Боже, хто ця людина?

А потім я глянула ще раз.

І побачила очі. Ті самі. Зелені. Глибокі. Сумні, але сильні.

І я сказала собі:

— Ти ще є. Десь там. Під цим всім. Під шаром втоми, болю, таблеток і розчарувань.

І якщо ти є — значить, усе буде.

Ця глава могла б бути про вагу. Але вона — про більше.

Про те, як ми втрачаємо себе — повільно, непомітно. Не за один день. А крок за кроком.

І про те, як одного дня… починаємо повертатись.

Мені ще страшно. Ще не хочеться в дзеркало. Але я вже іноді на нього зиркаю. І думаю:

— А може, колись я скажу: “Привіт. Нарешті ти повернулась.”