Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

Велике та міцне тіло перевертня впало на стару підлогу, проламавши її в деяких місцях. Я допомогла йому та відчувала через це таке ж задоволення, якби врятувала когось від смерті. Для мене подібне — добра справа, але я розуміла, що це неправильно. розуміла, що жахлива істота. Не лише моє тіло змінювалося, а і розум теж. Останні мої вчинки добре показували це. Я лише сподівалася, що не стану небезпечною для своїх друзів. Але з іншого боку, приступи гніву, що були в мене колись, я пересилила та пережила, а отже і надалі зможу тримати себе в руках.

— І що тепер робити? Знову декілька десятків років йти цим лісом в пошуках чогось? Чи може минуло набагато більше часу? — промовила я дивлячись на мертвого Альберта.

Я помітила дещо незвичне цього разу — нічого не забула із мого життя. Всі імена та образи людських облич — досі пам'ятала їх. Єдине, що забула, так це цю подорож через ліс, і то, мабуть, через її одноманітність.

Це вже був гарний знак, адже було б дуже погано, якби я прокинулася в ліжку таверни, і не впізнала б друзів. Від роздумів про це мене відірвали чиїсь кроки за дверима, наче це знову прийшов Альберт. Але ні, двері відчинила якась жіноча постать. Це не була Тарія, і це мене насторожило. Її тіло наче вкривала темрява, що виглядала як ледь прозора вуаль та робила силует розпливчастим. Вона тримала в руці довгу жердину, що мала на кінці лезо як у коси. Це змусило мене спершу подумати, що переді мною стояла Сестра Крипти. 

— Ти ще хто така? — запитала я розглядаючи її. 

— Ти мене бачиш? — здивувалася вона. — Отже, ти не звичайна істота. Я Смерть цього світу. 

— То ти за мною, чи за тим перевертнем? — насторожено запитала я та зробила декілька кроків назад, звільнивши їй прохід до Альберта.

— Я не можу забрати твоє життя, — промовила вона та підійшла до перевертня.

— Знаєш жінку, що керує чортами? Мені потрібно знайти її, щоб повернутися до свого світу. Або ж, може, ти й сама знаєш як це зробити?

— Я знаю її, та бажаю, щоб вона пішла звідси. Вона не одна з нас, не богиня цього світу, — сказала жінка та замахнулася косою по Альберту, вирвавши з нього лезом якийсь згусток схожий на людську душу.

В цьому згустку можна було розгледіти і його обличчя, що він мав, коли був людиною. Це був гарний чоловік, з короткою бородою та добрим обличчям. Але він з ненавистю дивився на мене, поки його не поглинула ця жінка, проковтнувши його як якусь їжу. Після цього вона знову заговорила до мене:

— І я можу тебе повернути до твого світу, якщо ти цього хочеш.

— Так, будь ласка, поверни мене туди, де зараз моє тіло.

— Твоє тіло? — перепитала вона. — Як ти сюди потрапила?

— Заснула на ліжку, — сказала я. — І це не вперше, настільки пам'ятаю.

Вона підійшла до мене так близько, що я б могла відчути її дихання, якби воно було. Вона вдихала мій запах, обходячи навколо. Нарешті знову зупинившись переді мною, вона задумалася на якусь мить. 

— Ти напівкровка. Зрозуміло, — промовила вона та замахнулася косою по повітрю переді мною, прорізавши там отвір в просторі. Я вже подумала, що то для мене, але вона сама зібралася увійти туди. — Просто спробуй заснути тут, і думаю, що це допоможе тобі повернутися. Але краще все ж освоїти своє вміння подорожувати іншими світами.

— Яке твоє ім'я? — запитала я, відчуваючи цікавість до цієї жінки.

— Морена, — відповіла вона. — Таке ім'я носить кожна богиня смерті у цьому світі. І якщо колись хтось уб'є мене, то інша успадкує це ім'я разом із моїм обов'язком. А тепер, бувай, сестро.

Вона увійшла в проріз у просторі та зникла. Переді мною тепер був лише вид старого будинку та мертве тіло перевертня. Питання в моїй голові не виникали. Скоріше мене зацікавили відповіді, що я отримала щойно. Назвала мене сестрою? 

— Таке ім'я носить кожна… — повторила я частину її слів. — Назвала мене напівкровкою… Як напівбоги мого світу.

Дивні відчуття, але я отримала деякі відповіді. Тепер я могла вважати себе не лише якимось узурпатором майже невідомого походження. Я — уламок Першого Бога, того, який дав мені життя, якщо вже пригадати те, що дізналася раніше. Можливо ця інформація наштовхне і Тарію на нові спогади.

Треба буде обов'язково їй це розповісти коли зустріну. Та спершу варто щось зробити зі своїм одягом, щоб не повернутися до свого світу в крові та дірках від зубів Альберта. На щастя я змогла знайти в нього воду та щось схоже на голку з нитками. Швидше буде відіпрати та зашити все тут, а не в рідному світі.

Здихатися свіжої крові на тканині не так і складно, а от із шиттям в мене виникли деякі проблеми. Голка Альберта була із риб’ячої, на вигляд, кістки, а я такими ніколи не користувалася та навіть не бачила. Та врешті решт, коли останній отвір на одязі був зашитий, я з полегшенням його одягла. Він навіть встиг злегка підсохнути після прання, коки я мучилась з цією справою.

Після цього я поглянула на баночку з варенням. Відкривши її я вмочила в неї пальця та облизала його, відчуваючи солодкий смак, що так добре навіював сон. Відчуваючи, що не зможу встояти на ногах, я лягла на підлогу поруч з тілом Альберта та заснула.

Прокинулася я в кімнаті, що ми винайняли на ніч у таверні, а поруч нічого не змінилося, наче і не було тих років ходіння лісом.