Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

— Ну, тоді цілком можливо, що і вона не пам'ятає, — промовила я та пішла до виходу, прихопивши своє волосся. — Бувай. Якщо з нею побачусь, скажу, щоб тебе випустила. Але не обіцяю. 

— Стривай, не йди, — зупинив мене він, явно про щось думаючи та сумніваючись,  — Хочеш випити? Я тут вже давно, і навчився робити випивку з місцевих фруктів.

Не факт, що він тут довше за мене, враховуючи скільки часу я сюди йшла. Але він уже знудився до неможливого, це було по ньому добре видно. А ще я так жодного разу дорогою і не бачила тих фруктів, про які він казав. Втім повірю йому на слово, адже чорти теж про них колись розповідали. 

— Наливай, але спершу скажи своє ім'я, якщо пам'ятаєш, — погодилась я та сіла за стіл. 

— Альберт, — промовив він та дістав із шухлядки пару пляшок. — Своє ім'я я ніколи не забуду. Мені дала його моя мама. 

За довгою розмовою виявилося, що Альберт був непоганим співрозмовником. Він знав багато жартів, більшість з яких були непристойними, і вмів підтримати мисливську тему. Я назвала йому і своє ім'я. 

Він теж колись полював з луком, коли ще був людиною, а тому саме на цю тему ми розмовляли досить довго. В нього колись була дружина та донька, і про них він розповідав особливо сильно занурюючись у приємні спогади. Але потім, як виявилося, він, ставши перевертнем, сам їх і повбивав. Неприємне закінчення історії. Потім він розповів, що вже декілька разів намагався себе вбити, але жодного разу так і не подужав цього, вирішивши покласти життя на те, щоб помститися тому, хто зробив його таким.

— Але проблема була в тому, що я взагалі не пам'ятав моменту, коли став перевертнем, — промовив він та зробив ковток непоганої, як виявилося, наливки. — Так ще й чомусь завжди у виді вовка, не можу стати знову собою хоча б на день. 

— Що було в тому світі, де ти жив? Які останні значні події пам'ятаєш? — поцікавилася я.

— Пам'ятаю, що жив в одному невеликому селі, десь на землях Ладомиру, — промовив він, що одразу ж мене зацікавило. — Моя дружина була місцевою, а я прибув туди з Імперії. В ті дні якраз на горизонті виднілися зелені спалахи, і відбувалося щось дивне. 

—  Зрозуміла, Альберте, ми з одного світу, — прокоментувала я почуте та дала собі декілька секунд на те, щоб пригадати все необхідне. — Це Великий Ліс Заброда зробив тебе таким. Як і багатьох інших. Я була на землях Ладомирського князівства коли ті спалахи туди дійшли. 

— Ти впевнена? — запитав він, після чого я ствердно кивнула. — То виходить, що я не зможу перекласти провину на когось іншого? Воно, мабуть, і правильно, адже саме я вбив дружину та доньку. Було просто жалюгідно з мого боку шукати винуватого. Чортів той ліс… Мені завжди місцеві казали, що він найнебезпечніше, що тільки було на Континенті. Це все я… Вбив їх.

Я не знала що сказати, адже не особливо відчувала співчуття чи ще щось подібне. Багатьох людей погубило те, що коїлося в Великому Лісі. Та мене трішки здивували наступні його слова: 

— Діано, в тебе імперське ім'я, і зовнішність така ж, — промовив він схиливши погляд. — То допоможи мені з дечим, як своя людина. Вбий мене, щоб я більше не страждав. Моєї волі недостатньо, щоб зробити це самотужки. Раніше я бажав помсти, думав, після того, як зможу покинути цей світ, спробую упіймати того перевертня, що зробив мене собі подібними, але тепер… Що я зроблю лісу? Ти зможеш це зробити для мене? Подужаєш?

— Альберте, із нас двох ти один, хто не виглядає як людина, але саме я тут той монстр, який запросто виконає твоє бажання.

Я розуміла його рішення, адже в нього була лише одна ціль, що надавала хоча б якесь бажання жити. Втім, поруч не було чогось достатнього для цього. Вовкулака був занадто великим, щоб прирізати його ножем швидко, а тому я вирішила порізати себе. 

— Що ти робиш? — здивувався він спостерігаючи за тим, як я ріжу собі пальця та додаю свою кров йому у випивку. — Яка дивна у тебе кров, а запах застрашливий.

— Випий це, і твоє бажання буде виконано, — промовила я та налила йому ще наливки, щоб розбавити кров.

— Це буде як отрута? Буде боляче? — запитав він зі страхом в очах.

— Це буде безболісно та спокійно, — збрехала я, розуміючи, що інакше в нього не вистачить сил, щоб покінчити зі стражданнями.

І він випив, спершу лише спробувавши на смак. Він кривився та робив ковтки все більшими, нарешті осушивши все до дна.

— Як швидко це подіє? — запитав він дивлячись на свої пазуристі пальці, що тремтіли.

— В той момент, коли я цього захочу, — відповіла я та щиро посміхнулася, сама не знаю чому. — Прощавай, Альберте. 

В туди мить я відчула свою кров всередині нього та змусила її діяти. Ще секунду тому він сидів зі мною за одним столом, а тепер кидався зі сторони в сторону хапаючись за голову та виючи як побитий собака. Моя кров, ті голоси, що він мав чути, зводили його з розуму. Він кинувся на мене, вкусивши мене за плече своєю великою пащею. Я почула хрускіт кісток від цього укусу, але все так само залишалася нерухомою в очікуванні його смерті. Це хрустіли його зуби та щелепи, а не мій скелет. Моя кров наповнила його пащу, від чого той пересилив страх перед смертю та розірвав собі горло, намагаючись втекти від впливу моєї крові. А єдиний спосіб втекти від неї та її впливу — смерть.