Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

Тихо вийшовши назовні, я зачинила за собою двері. Навколо були лише дерева та повішені чорти на них, як і завжди. Зрозуміти цих істот було справді складно, якщо було бажання це робити, звісно ж. 

Бродити цим світом можна настільки довго та нудно, що ти можеш і не пригадати, скільки саме на це пішло часу.

— Ну і що мені робити? — запитала я сама в себе, розуміючи, що не вміла переміщатися із цього світу у свій. Та і навпаки виходило випадково.

В момент, коли сюди потрапила, на мені майже не було одягу, адже я спокійно собі лежала на ліжку, і тим паче не було зброї. Мені не здавалося, що це місце може бути небезпечним для мене, але краще було б мати при собі щось гостре.

Обравши випадковий напрямок, я пішла туди, одночасно спостерігаючи, як верхівки дерев затягувало густими чорними хмарами. Темніше від цього не стало, а навіть навпаки — зникли тіні від усього, що тут було, навіть від мене. Я відчувала, що йшла у правильному напрямку, але не розуміла, куди саме та що там на мене очікувало.

Йшла довго, як вже було колись. Йшла вслухаючись в те, як моє волосся, що я завжди обрізала на рівні вище плечей, тепер знову тяглося по землі. Мені не було чим його вкоротити, тому я просто взяла його до рук.

Це не час тут прискорений, це я тут занадто довго. Однотипний нескінченний ліс, що роками та десятиріччями не змінювався, поки я йшла крізь нього. В такі моменти складно не забути щось важливе для себе, чи когось важливого. Колись я так забула ім'я матері. А що буде наступним?

Та йдучи таким місцем, є час на роздуми, що не завжди з'являвся в нашому світі. Ніхто не відволікає та не заважає сконцентруватися.

Та будь-яка дорога, рано чи пізно, закінчується чимось. Я вийшла на галявину з якимось будинком, що був оточений віддаленими від нього пагорбами. Будинок був схожий на той, де я зустріла чортиху, але виглядав побудованим не так давно. Спершу я постукала у двері, одночасно з цим поглянувши на свої нігті. Мабуть, я і сама не помічала, як обкушувала їх, якщо вони досі такі короткі. 

— Є хто вдома?! — промовила я голосно, приклавши якісь сили, щоб пригадати як це взагалі робиться. 

Але там стояла тиша, яка дала мені дозвіл відчинити двері. Із середини повіяло старим повітрям, а все там було в пилі. Всередині будинок виглядав зовсім інакше, наче був побудований сотні років тому. Його підлога прогиналася та тріщала під моїми ногами.

Я почала шукати щось гостре, щоб нарешті полегшити свою ношу та зрізати зайве волосся. І я знайшла ножа, що досі був достатньо гострим для цього. Зрізаючи пасмо за пасмом, я відчувала як ставало легше. Та за цим процесом я не одразу помітила, що в темному кутку кімнати щось стояло.

— Хто ти? — промовила я тримаючи ножа опущеним до низу, але міцно стискаючи пальцями. — Покажися.

Але воно не рухалося, що змусило мене підняти ножа та зірвати з вікна завіску, впустивши всередину більше світла. 

— Зовсім вже дурію… — промовила я до себе та підійшла ближче до одягу, що звисав на вішалці в кутку кімнати. 

Чомусь в тій, на диво густій темряві, мені здалося, що тут щось стояло та спостерігало за мною. Але це був всього лише дивний чоловічий одяг, надзвичайно великого розміру, який я побачила підійшовши ще ближче. Весь в латках та потертий до дірок. А зверху на ньому лежав капелюх схожий на солом'яний, але коричневого кольору. Я вже збиралася взяти його до рук, щоб оглянути, як почула чиїсь важкі кроки на порозі будинку.

Там стояв та дивився на мене великий силует, очі якого наче горіли червоним. 

— Хто ти така? — прогарчав він та увійшов, показуючи своє вовче тіло, що ходило на двох лапах. 

Схожий на перевертня, як того описують в казках та історіях.

— Сама не знаю, — спокійно відповіла я, адже якщо істота розумна та не напала одразу, то можна не панікувати. — Схожа на людину.

Він підійшов до мене та почав обнюхувати, деяку увагу навіть приділивши моєму волоссю на підлозі. Та судячи з емоцій на морді, він так нічого і не зрозумів. 

— Від тебе пахне смертю, — промовив він. — Але ти не схожа на ту жінку, чимось відрізняєшся. 

— Що ти знаєш про ту жінку? — запитала я, зрозумівши, про кого він.  — Де я її можу знайти?

Вочевидь він мав на увазі Тарію, адже більше я жінок у цьому світі не бачила. 

— Нічого я про неї не знаю, і тим паче гадки не маю де її шукати. Я не служу їй, як ті чорти, — промовив він та оглянувся, наче шукаючи, що я могла в нього вкрасти. — Віддавай ножа та забирайся звідси. Цей будинок я знайшов першим, а отже і жити тут буду я. 

— Я не збиралася тут жити, — промовила я та поклала ножа на стіл. — Мені б повернутися до свого світу, бо сюди я потрапила випадково. 

— Ха-ха-ха, випадково?! — засміявся у все горло, ледь не перейшовши на виття, перевертень. — Ніхто не потрапляє сюди випадково. Кожен тут або прийшов сюди сам, або був ув'язнений тут кимось… як тією жінкою. 

— То тебе вона сюди привела? — запитала я, після чого його морду перекосило від гніву. — За що ж тебе тут ув'язнили? 

— Я вже не пам'ятаю. Знаю лише, що вона…