Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Амундсен ледве приховував свою радість. Адже про це він тільки й мріяв. Багато годин розмовляли полярники. І ніхто б не подумав, слухаючи їхню розмову, що для одного вона була прощанням з надією, а для другого відкривала шлях до слави.

За кілька днів Нансен, якого квапили державні справи, знову покинув свій дім. Він мав бути присутній при підписанні в Лондоні якогось дуже важливого договору і передати свої повноваження новому послові, що заступав його місце. Ніколи ще не покидав він своїх близьких з таким тяжким серцем.

«На різдво повернуся до вас, люба. І тоді чудово заживемо, от побачиш. Знову будемо разом. І вже довго — завжди. Ви всі, мої найдорожчі, біля мене, і спокій, і дім, у якому я стану хазяїном свого часу. Подумай сама, Єво, яке це щастя! Не можу дочекатися тієї хвилини», — писав Нансен в одному листі.

Радість дружини й дітей винагородила його за жертву, яку він приніс заради них, відмовившись від омріяної подорожі до Південного полюса. Він заборонив собі навіть думкою линути на Далекий Південь. Тепер у його кабінеті на стіні замість карти південної півкулі Землі знову висіла карта північної півкулі. Нансен нетерпеливо готувався до роботи в гідрологічній лабораторії і до літніх науково-дослідних рейсів по морях Арктики.

Він вирішив, що тепер завжди братиме з собою Єву. Йому давно вже хотілося показати їй красу Арктики, ввести її в коло справ, яким він присвятив усю свою молодість. Вона й сама давно прагнула пізнати те, в чому він кохається.

Одного дня вже перед виїздом на батьківщину, коли у Нансена з раннього ранку до пізньої ночі було повно невідкладних справ, секретар вручив йому телеграму:

«Єва тяжко хвора. Приїжджай негайно».

— Ради бога, не дивися на мене так сумно. Не бери близько до серця мою хворобу. Я неодмінно одужаю. Доки татко повернеться, я буду вже на ногах. От побачиш, доню.

Єва мужньо боролася з хворобою. Вона дістала запалення легенів, доглядаючи хворого сина. Хвора намагалась не піддаватись недузі й заспокоювала доньку. В листах до Фрітьофа спочатку приховувала свій стан. Просила й лікаря, давнього приятеля родини Нансенів, не турбувати чоловіка прикрими відомостями, бо це могло б перешкодити йому у величезній роботі, з якою він і так ледве справлявся. Спершу вона писала сама, але невдовзі не в силі була вивести й кількох слів.

А заклопотаний справами посол, що складав свої повноваження, нічого по підозрював. Один за одним надсилав він сповнені туги листи, і в кожному писав, як тішить його думка, що незабаром повернеться додому. Він купує дітям подарунки й допитується, що їх найбільше втішило б. Не знав він, який тихий і смутний зараз дім, не відчував, що над ним витає смерть.

Гарячка у хворої не минала. Виснажене серце з дня на день слабнуло. Занепокоєний лікар повідомив нарешті Нансена про хворобу Єви, додаючи на її прохання, що він поки що не бачить небезпеки. Але у хворої дедалі менше залишалося надії. Щораз частіше і щораз довше затримує вона долоню Лів у своїх ослаблих, гарячих руках.

— Моя донечко, ти вже велика. Будь мужня. Тобі тепер доведеться самій про все подумати і про всіх подбати, — казала вона.

З кожним днем Єва ставала все слабша. Дедалі важче давалося їй найменше зусилля…

— Коли я помру, спаліть мое тіло, нехай вітер розвіє попіл на всі сторони світу, — попросила якось хвора.

«Мати не раз повторювала мені, — згадувала Лів, — що не боїться смерті. Вона весь час про всіх думала, про всіх турбувалася. Нетерпеливо чекала повернення батька».

Нарешті лікар повідомив родину, що він уже нічим не може зарадити, і надіслав Фрітьофові телеграму. Хвора жила вже тільки надією побачити чоловіка. До нього були звернені її останні слова: «Бідний, він приїде запізно».

Нансен повернувся, коли весь дім був уже в глибокій жалобі. Сталеві нерви і просто-таки надлюдська витривалість цього разу зрадили його. Нансен був близький до зламу. Здавалося, він не переживе цього удару. Тяжко захворів. На маленькі плечі п'ятнадцятирічної Лів упав непосильний тягар. Смерть матері, хвороба батька, розпач менших дітей, дім, господарство, безліч справ, якими досі завжди займалася мати.

«Старий рік минає, — писала вона пізніше у своєму щоденнику, — що принесе нам новий? Назавжди замовк дзвінкий голос матері, який усе наповнював тут піснею. Ніколи ми вже не почуємо його».

Великий дім дзвенів пусткою. Нансен сновигав по ньому, мов дитина, безпорадний перед трагедією, що спіткала його, і самотністю, якої він не міг перенести. Пробував працювати у своєму кабінеті на вежі. Години спливали за годинами, поволі згасав день, незабаром западала густа чорнота ночі, а він усе ще сидів над чистим аркушем паперу, втупивши невидющий погляд у квадрат вікна.

І знову наставав світанок.

На письмовому столі все більшав стос нерозпечатаних листів, телеграм із співчуттям з усієї країни, мало не з цілого світу. Але самотній людині бракувало сміливості розпечатати їх. Він усе ще не вірив. Ночами кружляв по своєму кабінеті, мов замкнутий у клітці звір. Для нього раптом усе втратило сенс; і наукові проблеми, і політика, і великі державні справи, яким в останні роки він віддавав увесь свій час, живучи далеко від дому, від тієї, яка тепер відійшла назавжди…

«…Побажання матері було виконано, — згадувала Лів. — Немає могили. Ніхто не знає, де її останки. Чи їх на чотири сторони розвіяв вітер, як вона того бажала, чи, може, поховано на городі під кущем троянди, який вона любила? Ніхто не знає і ніхто з нас про це не питає. То батькова таємниця, його свята тайна».