Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

незрівнянний оповідач, який кількома фразами вмів змалювати світ льодової казки, він віддавав перевагу не балам і банкетам, а тиші свого кабінету. Та, незважаючи на це, а може, й завдяки цьому, він мав більше палких прихильників, ніж ворогів. Науковці перестали бачити в ньому грізного суперника, що міг одним розчерком пера спростувати їхні зручні традиційні теорії, і спокійно собі дискутували, політики також могли не боятися конкуренції відомого вченого, що марив тільки про те, щоб якнайшвидше повернутися до своєї улюбленої праці.

Нансенові все дозволялося. Він долав будь-які перешкоди. Важко було чинити опір його аргументації, його висновкам і його особистому чарові, який приваблював кожного, хто з ним зустрічався. Про маленьку Норвегію світ знав дуже мало, але кому ж не відоме було на той час ім'я Нансена?

Від дипломатичного життя, сповненого блиску, а разом з тим і фальші та лицемірства, Нансен ховався у своєму робочому кабінеті, який був зовсім не схожий на кабінет дипломата. На столі, де панував глобус, поруч з дипломатичними нотами лежали купою розпочаті наукові праці, книжки, брошури, карти полярних країв — тепер здебільшого Антарктиди. Думка про осягнення південного краю земної кулі визрівала у Нансена поступово. Але в його уяві не раз уже поставав масивний силует улюбленого «Фрама» серед могутніх айсбергів Антарктиди. Саме на той час в Англії готувалася наукова експедиція на Шостий континент. Багато говорилося про те, що очолити її має Великий Норвежець. Але вже тоді в Нансена виникла думка про власну експедицію на південний край світу. Він ще не казав про це нікому, крім Амундсена.

Після повернення Руала з плавання по освоєнню Північно-Західного проходу, Нансен мав з ним розмову, що надовго запам'яталася обом. Молодий полярник дуже змінився. Це був уже не той скромний учень, що ледве наважився просити поради у свого вчителя. 1905 року його як героя вітали схвильовані жителі Крістіанії. Тепер він уже сам міг бути взірцем для інших. Але цього Амундсенові вже було мало. За прикладом Нансена він прагнув вирушити в плавання через Північний Льодовитий океан і досягти Північного полюса Землі.

— Чи не могли б ви мені позичити для цієї мандрівки свій «Фрам»? Кращого судна не знайти. Тільки на ньому я можу бути впевнений у перемозі, — звернувся він до Нансена.

«Моя відмова, — занотував Нансен у своєму щоденнику, — була для Руала страшним ударом. Він не сподівався такого. Щоб не вразити самолюбства цього гордого чоловіка, мені довелося втаємничити його в свої задуми, відкритися, що я давно вже виношую план експедиції до Антарктиди, і тому «Фрам» буде потрібен мені самому. Амундсен слухав мов зачарований, аж очі в нього палали.

— Візьміть і мене з собою! — попросив він.

Хіба ж можна було відмовити? Я сказав, що остаточну відповідь дам йому восени, коли вернуся з Англії додому, бо сам маю ще серйозно обміркувати цю справу, перш ніж остаточно вирішити».

Одне тільки весь час непокоїло Нансена. Єва, як завжди, уважно слухала його, але тільки-но він починав говорити про Антарктиду, вона ставала замкнута і мовчазна. Щоправда, він не почув від неї жодного слова протесту, але разом з тим і ні слова заохочення. А втім, нічого дивного тут не було: Антарктида — це ще кілька років розлуки, це величезні, грізні простори, це суцільна загадка. Суперниця ще страшніша за Арктику, яка мало не забрала в неї чоловіка.

Нансен з місяця на місяць відкладав розмову з дружиною. Навіщо ж її непокоїти, коли його мрії про Шостий континент ще не набули реальної форми? Він певен, що зрештою Єва поступиться.

Розділ п'ятдесят сьомий
«ЗНОВУ ТИ ЛИШАЄШ МЕНЕ САМУ?»

Непомітно минуло літо. В Люсакері дерева, з яких уже опало золото й багрянець, відкидали довгі синюваті тіні. Поруділі газони й алеї парку засипало листя, на яке ночами осідав іній. Уранці і ввечері фіорд сповивала молочна запона туману, крізь яку ледве пробивалися скісні промені сонця. В повітрі панувала тиша. Тільки десь угорі тривожними голосами озивалися чайки. Осінній смуток давив на землю, що готувалася до зими, коли Нансен, знудьгувавшись у розлуці, повернувся нарешті до своєї родини.

Радість зустрічі з близькими притьмарювалася турботою про Єву. Вона була бліда, на диво мовчазна і серйозна. Очі, під якими лежали сині тіні, роз'яснювалися тільки тоді, коли вона дивилася на чоловіка чи на дітей.

Через два дні пунктуальний Амундсен з'явився, як завжди, у точно визначений час на умовлену зустріч. Сходячи зі свого кабінету на вежі до салону, Нансен сам, власне, ще не знав, яку відповідь дасть приятелеві. Адже йшлося про подорож, яка знову мала все змінити в його житті. Заклопотаний у Лондоні важливими справами, Нансен не мав коли обміркувати як слід план експедиції до Антарктиди. Він сходив униз поволі, ніби підсвідомо хотів виграти час, зволікаючи мить, коли треба все остаточно вирішити. Якусь мить він вслухався в безтурботні голоси дітей, що галасливо вітали свого улюбленця Руала.

— Ти знову залишиш мене саму? — раптом почув Фрітьоф шепіт, який зворушив його до глибини душі.

Єва стояла на останній сходинці, заступаючи йому дорогу, її обличчя вразило його блідістю. Ніколи ще він не бачив стільки смутку в очах дружини.

Він міцно притис її до своїх грудей. Тепер уже було ясно, що він одповість Амундсенові. За хвилину Нансен рішуче ввійшов до салону. Руал зірвався з крісла і вп'явся в нього очима, ніби на обличчі господаря хотів прочитати, що зараз почує від нього.

— «Фрам» у вашому розпорядженні, дорогий Руале, — сказав Нансен та й урвав мову, сам не пізнаючи свого голосу. І, не даючи й слова сказати остовпілому Амундсенові, докинув, силуючись бути невимушеним: — Рушайте до Північного полюса. Він ближчий для нас, норвежців, і ще не осягнутий. З нього,