Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

звершенням Цзяна став демонтаж авторитарного однопартійного режиму, який він сам вибудовував на Тайвані багато років. Ухвалена 1947 року ще на континенті конституція Китайської республіки мала цілком демократичний характер, передбачала багатопартійну систему, свободу слова, друку тощо. Біда була тільки в тому, що ще 1949 року у зв’язку із введенням на Тайвані військового стану її дію було «тимчасово» призупинено. І так тривало… 38 років.

14 липня 1987 року президент Цзян офіційно скасував надзвичайний стан у «Тайванському районі Китайської республіки». Він не встиг завершити процес переходу країни до повноцінної демократії: це завдання випало на долю Лі Денхуея — наступного президента, учня і послідовника Цзян Цзінґо. Проте необхідність переходу до демократії і план цього переходу розробив саме Цзян.

Після смерті Цзян Цзінґо виявилося, що президент країни із золотовалютними запасами в $40 млрд не мав ніякої нерухомості ані на батьківщині, ані за кордоном, не було в нього навіть власного банківського рахунку. Його вдові Фаїні-Фанлян, з якою він прожив 53 роки, довелося клопотатися про призначення пенсії за втратою годувальника. Цзян Цзінґо не залишив родині ніякого спадку. Після нього залишився тільки Тайвань — країна з однією з найефективніших у світі економік, яка впевнено стала на шлях демократичного розвитку.

Людвіґ Ергард:
Будівничий соціальної ринкової економіки

Звільнення економіки від бездарного і завжди деструктивного впливу бюрократії є вирішальним кроком до відродження в народі моральних принципів, що ґрунтуються на визнанні свободи і відповідальності кожного.

Людвіґ Ергард

Німеччина — країна, що має найпотужнішу економіку в Європі, країна, яка забезпечує високий рівень добробуту практично всім своїм мешканцям, країна, яка у свідомості багатьох українців є (й, мабуть, слушно) еталоном держави, що створила для своїх громадян найбільш комфортні умови життя. Але мало хто нині згадає, що 1947 року, наприклад, та сама Німеччина була абсолютно злиденною, а найголовніше, жодних втішних перспектив на найближчі роки та десятиріччя в цієї країни, здавалося, не було. Німеччина зазнала нищівної поразки у Другій світовій війні, її державність було фактично ліквідовано, вся повнота влади належала американським, британським, французьким та радянським окупантам. Німці голодували в прямому сенсі слова — виробництво зерна та картоплі порівняно з 1936 роком (а й тоді Німеччина мусила ввозити продукти харчування) в західній частині країни зменшилося вдвічі, поголів’я худоби — втричі, імпорту продовольства практично не було, а населення за рахунок вимушених переселенців зі Сходу зросло більше ніж на 6 мільйонів осіб. Переважна більшість тих переселенців, а також сотні тисяч німців, чиї помешкання було розбомблено під час війни, елементарно не мали даху над головою. Вкрай обмежені продовольчі ресурси розподілялися за допомогою карток, буйно квітнув чорний ринок, організовані злочинні угруповання контролювали цілі райони міст і часом вступали у справжні битви з військовою поліцією окупантів. Промислові підприємства були значною мірою знищені англо-американською авіацією в роки війни, обладнання вцілілих заводів та фабрик у рахунок репарацій вивозилося за кордон, але навіть ті підприємства, що залишилися, працювали далеко не на повну потужність, безробіття було масовим. Нація ходила в дранті та подертому взутті — німецька промисловість 1947 року могла забезпечити кожному німцеві одну пару взуття раз на… 12 років і один костюм раз на 50 років. А одяг та взуття з-за кордону у країну практично не ввозилися, так само як і харчі.

Все в країні змінилося, як за помахом чарівної палички, в один день — 20 червня 1948 року, коли було проведено грошову реформу. «Ще напередодні німці безцільно бігали містом, щоб знайти десь додатково хоч якісь жалюгідні продукти харчування, — писав безпосередній свідок, французький економіст Жак Рюефф. — А наступного дня думки їхні вже концентрувалися на тому, щоб зайнятися виробництвом цих продуктів харчування. Напередодні на обличчях німців була написана безнадія, наступного дня ціла нація з надією дивилася в майбутнє». Звичайно, за один день не з’явилося вдосталь ані помешкань для бездомних, ані одягу для обідранців, ані навіть хліба для голодних. Але протягом якихось 10—15 років сталося справжнє диво — було практично реалізовано гасло «Добробут для всіх». Уже на початку 60-х років минулого століття пересічний німець не тільки не мав проблем з одягом та харчами, а й був власником окремого помешкання чи будинку, мав легковий автомобіль, телевізор та холодильник, а раз на рік міг дозволити собі відпочинок на іспанській Майорці чи у швейцарських Альпах. Досвід німецького дива вивчали в багатьох країнах світу. І аналогічні дива, які пізніше сталися в Сінгапурі та Південній Кореї, Іспанії та комуністичному Китаї, значною мірою базуються на творчій адаптації до умов цих країн німецького досвіду 40—50-х років минулого століття.

І в самій Німеччині, і в цілому світі всі визнають, що німецьке диво мало цілком конкретного «батька». Його звали Людвіґ Ергард.

Не було б щастя, нещастя допомогло

Людвіґ-Вільгельм Ергард народився 4 січня