Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

 – Зачекайте, леді, – голосом, у якому Йовіла вчула нотку тремтіння, сказав Сорен, піднімаючись на ноги. Одну руку він тримав перед собою, наче щоб захиститися від дівчини. – Це все прикрий нещасний випадок. Я просто перечепився і впав – та усі це бачили! Так?.. 

 – Хто?! – звискнула дівиця. Вона обвела відверто зневажливим поглядом інших дівчат, які стояли на галявині. – Вони не бачили нічого! Нічого пристойного! 

Тепер артефактор по-справжньому розгубився. Він, певно, знав, що йому може бути непереливки – опинитися в компрометуючому становищі із молодою незаміжньою панянкою дворянського роду ні для кого ще не було святом.

Ось тільки це, подумалося Йовілі, було вже занадто. Вона хотіла провчити Сорена, але не до такого стану, щоб йому довелося одружитися на першій-ліпшій дівчині. 

 – Перепрошую, панянки, – озвалася вона, виступаючи вперед. До того ані дівиця-верескунка, ані сам Сорен її не бачили. І Йовіла з подивом помітила полегшення, яке з’явилося у погляді Вітана, коли він її помітив. То це що ж, він все ще вважав, що вона прийде йому на допомогу? Навіть попри те, що вона поки що створювала йому одні тільки проблеми? Ну, це було на диво приємно. 

 – Мені здається, тут сталося одне маленьке непорозуміння. Я думаю, пан артефактор сказав, що він оступився. І він, мабуть, навіть оплатить вам нову сукню на заміну зіпсованій, чи не так? – з натиском сказала Йовіла, кидаючи швидкий погляд на Сорена. Той закивав так дрібно і швидко, що підвіска на його шиї видала кілька дивних звуків і ледь не вдарила його ж по щоці. 

 – Що? Ні! Пан артефактор має викупити усю шкоду, яку він наніс! – дівчина також нарешті піднялася із землі і вперла руки у боки, як торговка на ринку, яка б’ється за хлібне місце. 

 – А яку ж шкоду він наніс? – закрадливо запитала Йовіла, ступаючи ще на крок вперед. Із задоволенням вона помітила, що дівчина ледь не зробила маленький крок назад. Що ж, вона ще має хватку і вміє непогано залякувати людей. – Можливо, мені потрібно поговорити про компенсацію з леді Елізабет – ми з леді Сар якраз прямуємо до неї на чай, – Йовіла озирнулася на Акулину і вказала на неї рукою у найбільш дворянському жесті, яким тільки володіла. – Я впевнена, вона зможе донести вашу скаргу до її величності. Тільки скажіть ваше ім’я, панно… 

Йовіла покрутила рукою в повітрі, очікуючи відповіді, і глянула на дівицю так зневажливо, як тільки могла. Певно, вона була донькою дрібного дворянина, і, скоріш за все, далеко не єдиною – дівчина зблідла на очах і тепер й справді відступила назад. 

Йовіла не відводила від неї важкого погляду. 

 – Я все ще чекаю, – нагадала вона за кілька митей, злегка піднімаючи брову. 

Дівчина всього мить вагалася, і її погляд прослизнув кудись за спину Йовіли, вочевидь, на її групу підтримки. Але всі інші дівчата також мовчали, і Йовіла стримала бажання подивитися й на них. Але це було і не потрібно – все чудово можна було прочитати і з обличчя тієї дівчини, що стояла перед нею. 

 – Не треба мені нічого! 

Вона постояла, заливаючись гарячковим рум’янцем, ще всього мить, а потім кинулася навтьоки – спершу стежкою, а потім і просто травою і кущами. Її послідовниці незабаром невпевнено послідували за нею. Звісно, вони спершу кинули кілька невпевнених поглядів на Сорена, але той вже встиг опанувати себе і подивився на них так холодно, що галявиною ледь не пішла паморозь. 

Зрештою їх залишилося всього троє. Сорен стояв рівно, але все ще наче не міг повністю оговтатися від того, що тільки що трапилося на галявині. І саме у цю мить Йовіла відчула раптовий і недоречний сором. А що, якби її тут не опинилося? Звісно, Вітан зміг би впоратися із ситуацією. Так? 

Але дівиці, які хотіли заміж за родовитого чоловіка при владі не були злочинницями – що він міг би з ними зробити? А що, як через Йовілину статтю Соренова репутація постраждала би непоправно?

 – Вибачте…

 – Йовіло-

Вони заговорили одночасно, і так само одночасно затнулися після одного слова, уважно вдивляючись один одному в очі. Йовіла ступила крок вперед, відкриваючи рота, але майже те саме зробив і Сорен, і вони ледь по-ідіотськи не зіштовхнулися носами. Акулина позаду Йовіли переступила з ноги на ногу. 

 – Е-ем.. Леді Елізабет чекає, – ельфійка на мить зупинилася, а потім продовжила, наче ні в чому не бувало, – на мене. Тож, мабуть, я маю поспішити. Зустрінемося ввечері, Йовіло. Гарного дня, пане артефакторе. 

Акулина присіла у реверансі і швидким, проте спокійним кроком подалася стежкою вперед. Йовіла навіть не встигла нічого сказати їй услід – а що, як вона не хотіла залишатися наодинці з артефактором? 

Але потім вона повернулася до Сорена, і на його обличчі так само, як і в Південній залі того ранку, читалося щось таємне: просте і зрозуміле. Йовілі подобалося таке його лице. Коли він виглядав так, їй навіть здавалося, що щось тут і справді може бути. 

 – Вітане, – почала вона, прикриваючи очі. – Я мушу щиро вибачитися. 

Артефактор підняв брови, як наче і справді був здивований. 

 – За що? Тобто, невже ви встигли зробити ще щось, що компрометує мене, обидва інститути і службу безпеки її величності загалом? – зі смішком додав він, ступаючи ще на крок ближче до Йовіли. На мить вона застигла; їхні плечі були зовсім близько, і ще трохи, і Йовіла могла би відчути дихання Вітана на своїй щоці. Вона чомусь ніяк не могла відірвати погляду від його сірих прозорих очей, від його звичайного непримітного носа, і наче його зовнішність вже зовсім не мала значення-