Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

Наша кориспондентка Сара Лейг побувала у самісінькому центрі відбору і має, що вам розповісти. Її репортаж про закулісся, любовні інтриги та небезпечні випробування читайте на центральному розвороті. 

Але не дамо відбору відволікати нас від головної події сезону – виходу нової колекції суконь від модного дому герцогині Канської. Ми поспілкувалися з модельєркою Іріс і дізналися, що ж надихало леді Аніт цього разу... 

Кілька днів після випробування минули для учасниць у блаженному відпочинку і спокої. Йовіла також намагалася розслабитися, але щось не давало їй спокою. Насправді, заснути ночами вона не могла через цілу купу речей, і перше місце у списку посідав Вітан Сорен. 

Його поведінка, його думки і мотиви були для неї абсолютно незрозумілі. Йовіла все думала про нього і думала – навіть після того, як написала статтю про те, що артефактор начебто шукає собі наречену. Писала її Йовіла в пориві злості за те, що її ледь не вигнали з конкурсу.

Після випробування вона розпитала наречених, і виявилося, що у Сієли де Вільде було так само, як і в неї, всього сімнадцять намистин. Її врятувало тільки те, що більшість намистин Сієли були від Вітана, а ті, що дісталися Йовілі – від королеви і через це, певно, важили більше. Але вона була так близько до вильоту, і все через Вітана Сорена і його поплічника, який через невідомість дратував її навіть більше. 

Та чаклуна вона не знала, і через це не могла виплеснути на нього всю свою злість, тож вигрібати її довелося артефакторові. Всього за день після друку Йовілі довелося спостерігати за надзвичайно приємною картиною, коли вона разом із Акулиною йшла на чай до леді Елізабет, яка була знайома з панною Лейті, а вже та точно знала панну Орс. 

Вітана Сорена вона помітила ще здалеку, за одним тільки камзолом – цього разу лимонно-золотавим, із оливковими манжетами і строгою сорочкою. Манжети і сорочка чудово зливалися з кущами, за якими Сорен і ховався. 

 – Це пан Сорен? – тихенько запитала Акулина, нахиляючись до вуха Йовіли і притримуючи її за лікоть. 

Йовіла у відповідь тільки кивнула і мовчки вказала рукою вбік. Там проходила ще одна стежка, і дерева та високі лілії, висаджені по боках, чудово приховали би їх від пильного ока артефактора, а ось він би від них втекти не встиг. Вони з Акулиною звернули на стежку, і всього за кілька митей вона нарешті зрозуміла, чого ж Вітан ховався. 

Чи відчувала Йовіла провину, коли помітила шістьох панянок, що у світлих і святкових сукнях начебто прогулювалися галявинкою парку, навмисно не дивлячись одна одній у очі? Хіба що зовсім трохи. Зрештою, Сорен отримав саме те, на що і заслуговував. Можливо, Йовіла і вдавалася до дещо радикальних засобів, але він і справді не залишав їй вибору. 

Дівиці ходили, озираючись сторонами і, очевидно, кожна хотіла неодмінно першою запримітити Сорена. Це було і справді не так просто: зі свого місця Йовіла бачила, як артефактор поза кущами продирається на протилежну сторону галявини – а десь за нею вдалині виднівся інститут артефакторики. Виглядав він тепер, як Йовілі здалося, інакше – меншим, чи то що? Вона подумала, що це могло бути пов’язано із тією аспіранткою, про яку Йовіла підслухала напередодні. 

Одна з дівчат помітила рух у їхній алейці і кинулася вперед, до Йовіли із Акулиною, а за нею подріботіли каблучками і інші дівиці. Здавалося, найстаршій з них було заледве двадцять. Та ж, що кинулася до Акулини, могла би, певно, ще навіть вважатися підлітком.

Щойно дівчина зрозуміла, що перед нею дві наречені принца, а не артефактор, вона миттю розвернулася, не забувши перед цим кинути і на Акулину, і на Йовілу несхвальні і відверто грубі погляди.

І відразу ж після цього сталося кілька речей. 

В ту мить, коли дівчата відволіклися, Сорен спробував прослизнути галявиною навпростець, але не встиг добігти і до середини, як його вже помітили. Він інстинктивно почав відступати – і Йовіла його розуміла, справді розуміла – а потім наштовхнувся на якусь огрядну дівицю і разом з нею повалився на землю. Все це зайняло якість кілька митей – а ще через кілька на галявині знявся галас. 

 – Пане артефакторе! – розридалася дівчина, що опинилася на землі. – Як.. Як так-то! Хто ж мене тепер візьме таку брудну… Батечко мене вб’є, що ж я скажу йому, коли прийду додому…

Йовіла стояла перед цією картиною остовпіло. Білосніжна сукня дівчини і справді де-не-де покрилася брудом і зеленими плямами від трави, але щось Йовілі підказувало, що вона говорила зовсім не про це. 

 –...Що? – здивовано і якось зовсім не владно запитав Вітан, і у цю мить від здавався таким розгубленим і нетипово емоційним, що Йовілі довелося струснути головою, щоб не думати про вираз його лиця, про слова, які він тоді сказав і ще про кілька десятків подібних дрібниць. 

Тим часом дівчина сіла на землі, притисла руки до грудей, і якимось чином одна частина її рукава вже була надірвана, хоча всього мить тому з ним точно все було добре. Сльози з її очей полилися новим потоком, наче вона перед тим нарізала цибулю. 

 – Ос- осквер- ви мене осквернили! – вигукнула вона, розтираючи туш і рум’яна по лицю. Гарному лицю, до речі, але, здавалося, дівчина не збиралася покладатися тільки на свою красу. – Як я тепер додому прийду? Що ви хотіли зі мною зробити, скажіть? 

Тепер Йовіла вже розуміла, що відбувалося. Її матінка розповідала про це – і їй, і Ярові. Ось тільки його вона попереджала триматися подалі від таких спекулянток, а Йовілу ще з дитинства наполегливо вчила нею бути.