Читати книгу - "Бог Війни, Єва Єндрик"

Не економлячи час, ЖЕКА беззвучно обходить завал докола баку і знімає кілька верхніх уламків, намагаючись не порушити «несучу конструкцію». Теоретично, якщо десь поблизу прилетить, можна буде під шумок зрушити оцей шмат жерсті. Якщо спробувати тягти його прямо зараз, посиплеться оця купа дрібніших шматків... Хаба що... Акуратними рухами, неначе у танці, він починає один за одним знімати з купи дрібні уламки. Це як у грі в Джанго, лише насправді. Завалиться конструкція – триндець і гравцеві.

- Знаєш, Бог Війни, я почав вірити у тебе не так давно, але кожна моя жертва тобі ніби як зміцнювала мою віру. Щось таке я відчував... якусь силу типу, якусь таку енергію, яка ніби мені від цілі передавалась, коли там, по той бік оптики рух припинявся. Магічні відчуття. Раніше їх не мав. От що це, скажи но мені? Може самонакрут? Чи ти справді незримо був присутній і винагороджував мене?

Шарудіння ролета і пахкання стрілецької зброї далеко унизу діяли як маркери для звірки з реальністю. Він обрав їх за якорі, які слугуватимуть, коли зневоднення дасться в знаки. Такий лайф-хак з буремної юності, коли на тусовках хтось розкурював добротний косяк. Бувало, що трава накривала так міцно, що зв’язок з реальністю втрачався майже зовсім. Свідомість відчайдушно прагне ясності і стабільності, так уже ми, людиська, влаштовані. Хтось із дівчат підказав таку штуку – повторювати складну скоромовку, або дослухатися до якогось звуку, коли накриває особливо щільно. Так ти повертаєш мозку контроль над ситуацією і виринаєш зі примарного світу в об’єктивну реальність.

- Я думаю, всі релігійні фанатики вдаються до самонакруту. Але ж я не фанатик, пра? Я чемний вірянин, що опинився там, де «ні в що не вірити не можливо». Так же? Я адепт церкви Бога Війни. В тилу буду ходити з брошурками по хатах і питати «Чи знаєте ви, що Бог Війни врятував ваше життя? Так-так, буквально! Тим, що не прийшов у ваше місто. Не вірите у Бога Війни? Запитайте у жителів Слов’янська. Чи Краматорська. Або у мешканців Бахмуту можна. Туди він приходив, вони в курсі».

Тут треба тримати баланс: втікати від реальності, у котрій горло першить від спраги, очі затуманені пилюкою а в носі пече, та повертати себе у реальність, у котрій змушений вижити.

Шматок плити вагою близько п’ятнадцяти кілограмів треба зняти з висоти приблизно метер, дев’яносто. Коригування позиції, ліву ногу можна завести у щілину між плитами, щоб перенести вагу тіла ближче до об’єкта. Кисті рук розвертаємо вгору, підважуємо... дрібні камінці каскадом сипляться на голову і в очі. Стоїмо... наказ тримати позицію... не дихаємо... перенесення ваги тіла на праву ногу, ігноруємо зірочки в очах, бо Ганнуся того варта. І пів фляги води також. Ми вже тут скільки? Добу? Нє, трохи менше... Чи більше... Коли я спав, було... Я ж кілька годин спав наче. Але темно, як у сраці, тож не ясно, чи то сьома ранку, чи вечора. Контузія... Ні-ні, телефон вмикати не будемо. Присідаємо, переносимо край вантажу на коліно, перехват руками за краї, зсовуємо цей кавалок на носок берця і акуратно перекладаємо на підлогу.

- Знаєш, Бог Війни... я думаю, що вірити справді краще, аніж не вірити. Ось цей прильот що вбив... як там його... КОДА? От що цього підара невіруючого вбив. Він коли й вірив у щось, то хіба в путіна, так? То виходить, його душа путіну дістанеться. А може й не вірив. Кажуть серед них багато таких, що просто за гроші воють. А от що, коли людина за гроші воює і гроші – то єдине у що вона вірить, а? Що тоді стається? Сім’я загиблого отримує грошики, чи там каліну яку. Так же? Теж по вірі дано, виходить. А хто і в гроші не вірить – тому і компенсації не буде, ха-ха. Чуєш... той вибух, він же й мене убити мав. Вальнуло ж акурат між нами двома, і поглянь – він дохлий, а я ось тут, цілісінький. Ти думаєш, я не розумію? А я розумію, що це ти. І я вдячний!

ЖЕКА придумав звірити час зі станом трупа. Якщо труп посинів – отже з моменту смерті минуло не менше восьми годин. Густі сутінки не дають роздивитися колір шкіри мерця. На дотик він холодний і твердий. Коли там трупне задубіння відбувається? Забув... Там якесь перше задубіння, потім труп стає м’який, а тоді наче знову задубіває. То це перше, чи друге задубіння? Цікава задача! Увімкнути ліхтарик і глянути! Як спокусливо...

ЖЕКА тихенько гигикає з цієї ідеї і закусує розтріскану губу.

***

В цілковитій темряві він прокидається через корч, що схопив ногу. Зневоднення, нестача електролітів. На якій годині воно починає відчуватися тілом? Він не пам’ятає. Зосередитися вкрай складно, але потрібно.

Він тихо скрадається до сходової частини, перехиляється через перила і прислухається. А що, коли він вирубився на добу і все уже скінчилося? І можна виходити уже давно, а він тут просидів... Знову стало збіса смішно. Жека широко посміхнувся цій думці і нашорошив вуха, та слух чомусь сприймав лише шарудіння клятого ролета і... дихання? Він випростався і

Прислухався до звуку. Він йшов із зали. З ЙОГО зали.

З-за коміру його термобілизни уздовж шиї і до самої маківки поповзли мурахи. Хтось абсолютно точно дихав там, ритмічно і злегка хрипло, з присвистом що буває коли зламаний ніс, або легка обструкція.

ЖЕКА стояв на сходовій частині і слухав, намагаючись переконати себе у тому, що це глюк, але той, хто був у залі – сопів. Там був лише я і труп. Тож, якщо труп не сопе, то це сопу я. Ну, звісно ж! Це сновидіння!

Він знову посміхнувся. А що з присвистом, то через сухість в носі і через пилюку. Може вже й бронхіт заробив. Ця думка чомусь здалася затишною. Бронхіт буває лише у дуже живих людей.

ЖЕКА повертається у залу, на мить схиляється на мертвяком, і пересвідчившись, що той не дихає, обходить приміщення, шукаючи себе сплячого. Звук дихання досі чується, але... Шурх-шурх, шурх-шурх, шурхотить ролет і ЖЕКА усвідомлює, що звук виринає з його власного носа і з його власних грудей. Це моє сопіння! Він обмацує себе руками. Справжній, не трансцедентний дух, ще тепле і досить живе тіло.