Читати книгу - "Бог Війни, Єва Єндрик"

ВАКУЛА певне уже теж в’є гніздо. Звідси видно не буде, але таким і був задум його номера два – охопити якомога більшу площу, доки не надійде друга група.

ЖЕКА ще раз окинув поглядом приміщення. У шухляді столу він знайшов пляшку, узяв її та вийшов з кімнати. На поверх був лише один вхід — двері зі сходової частини, тому Жека причинив їх та поставив чекушку горлом на ручку. Якщо хтось відкриватиме — він почує і матиме невеличку фору. Зробивши це він повернувся назад до кімнати та відчув одну зміну — рація стихла.

Затишшя перед бурею - це поетичний словесний зворот. Навіть якщо немає грози, завжди є те, що може гриміти - серце. Серцебиття зараз було єдиним звуком у кімнаті. Жека затамував подих - рація була справною та наведеною на потрібну частоту, але жодного звуку чи сигналу не було чутно, лише тихеньке шипіння. На війні є безліч страшних звуків, як от свист снаряду, рев двигунів винищувача чи  дзижчання безпілотника. Одним з таких є й шипіння в рації, що означає одне з двох: або товариші мають поважні причини не використовувати зв’язок, або вас глушать. 

ЖЕКА двічі натиснув кнопку передачі. Він сподівався отримати відповідь - один короткий і два довгих сигнали, проте динамік далі продовжував шипіти. Вимкнувши рацію зазирнув до оптики гвинтівки у пошуках слідів перебування групи. Те, що він побачив, знову змусило його серце битися гучніше. Чи то все ще від тривоги за побратимів, чи то вже з мисливського азарту.

На дальньому кінці вулиці, що веде прямісінько до заводу, з’являється БТР, попецьканий білими зетками, і кілька піших стрільців, що крадуться поруч.

Затамувавши подих, ЖЕКА бере в приціл самого чепурного і модно оснащеного і веде його до зручного моменту, аж раптом чує звуки унизу будівлі. Чіткі кроки кількох пар ніг і шиканя рацій. Гості.

Швидко зібравши Ганнусю і свій наплічник, він кинувся до єдиного можливого укриття – великої бойлерної кімнати, без жодного вікна. Ось чому він так не любив будівель з одним входом. У випадку з непроханими гостями, опиняєшся у глухому куті. Він підсвітив собі ліхтариком, аби знайти сховок для гвинтівки. Якщо його тут знайдуть, всеодно спалять хто він такий, але хай краще пізніше, аніж одразу. Кажуть – снайперів у полон не беруть. Жека не готувався до такого повороту подій навіть у своїх численних сценаріях, що їх промальовував наперед, плануючи кожну операцію. Планувати власну смерть він вважав кепською прикметою.

Ганнуся разом із рюкзаком вмістилася у пузо якогось бака, що нагадував старий радянський «Титан», котрим опалювалась їхня ванна у зйомній квартирі на Остафова, де він провів своє дитинство.

Зловив флеш-бек родом з тих часів. Літо. Він і двоє його дружбаків, усім років по п’ятнадцять, совалися містом від центру аж до Боярки, де загубилися серед гаражів й ненароком вигулькнули між кущів десь посередині поля. Зараз той район геть забудували котеджами і плескатими «американками», а тоді то було справжнє безкрає зелене море, на іншому кінці котрого, за розрахунками Юрка і друзів, мала бути Млинівська траса. Але несподівано її загородило те, про існування чого вони раніше не знали - величезний ангар, що виявився цехом заводу, повністю порожнім ізсередини. Хлоп’яча тяга до сталкерства і закинутих будівель змушувала досліджувати досі незвідану територію. Там за ангаром вони знайшли ще одну будівлю, котру взялися вивчати, піднімаючись сходами наверх. Раптом Володя зашипів, приклавши палець до рота, і хлопці почули голос з вулиці: “Там знову якісь малолітні довбодятли залізли”. Налякавшись, хлопці погнали до маленької темної кімнати в кінці одного з коридорів. У сирості й темряві вони переховувалися від невідомих ззовні десь із півгодини, поки не наважилися вийти. Серця калатали від хвилювання і азарту, коли вони тихенько скрадаючись, висунулись надвір. Там нікого не було і алярм був марним. Посміявшись із цього, хлопці пішли на вихід. Перед тим, як покинути будівлю, Юрко відстав від друзів і повернувся до їхнього тимчасового сховку щоб роздивитись його у світлі ліхтарика у мобільному. Нічого особливого, шприци, пачки з-під димедролу та пусті зіп-пакетики. Але далі він підвів ліхтарик вище, на стелю, де великі криві літери білою фарбою несли послання, що своїм моторошним містицизмом вразили його чуттєву юну натуру: “У темній кімнаті єдиний монстр - це ти”.

Він не почувався монстром цієї миті, ні. Жодного пафосу у тому, аби бути загнаним у темний куток і чаїтися перед наступом ворога, не було. Та він розраховував на ефект несподіванки і ... молився Богові Війни.

«Ну що ж, Боже... вся надія тепер лише на тебе. Не підведи!»

Звуки вибухів і стрільби зазвучали десь далеко ззовні, а кроки на сходах і голоси орків чулися ближче.

Дзвін перекинутої пляшки і кацапські матюки. На глянцевій поверхні стола, щедро присипаній пилюкою, вони побачать свіжі сліди.

- Давай тварь, вихаді нахуй! Всьоравно вєдь найду, блядь!

Каже в однині. Один. Решта лишилися десь на нижніх поверхах. ЖЕКА чує звуки його кроків і міцніше стискає автомат у цій щільній темряві, до котрої очі уже встигли звикнути настільки, аби розрізняти обриси труб і машинерії.

Стукіт дверцят шафок, матюччя і погрози. Він не впевнений у тому, що знайде тут когось, інакше покликав би своїх. Але він досі припускає можливість того, що гніздо старе і той, хто був тут раніше, уже давно пішов.

Ну, давай... ближче...

Гудіння прямісінько над головою, тривалістю в якісь долі секунд уривається гучним вибухом, грюканням, хмарою пилу, що застилає все густим туманом і... раптовою тишею. Отямившись і вичекавши кілька хвилин доки гудіння у вухах і іскри перед очима вляжуться, ЖЕКА акуртно привідчиняє важкі металеві двері сховку і виходить у залу.

Від Північної частини стіни і того, що було перегородкою до бойлерної, лишилися уламки і тепер вона відкриває очам розкішний вид на приховану досі панораму міста з її розтрощеною промзоною, над котрою у сіре небо звиваються такі ж сірі стовпи диму.