Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Ірена підійшла до автовокзалу рівно о першій годині по обіді. Десь глибоко у свідомості сидів маленький черв’ячок і нашіптував: «А, ну, як він не прийде?»

Не прийде – значить, не прийде. Звісно, це принизить її самооцінку, зате не потрібно буде мучитись поїздкою, хоча вона й випила пігулку від захитування. Але, він прийшов. Вона відразу вихопила поглядом його світлий літній одяг з поперед різнобарвного натовпу. Ба, навіть зрадів, помітивши її й розплившись у щирій широкій усмішці.

– Добрий день! – спробувала й вона усміхнутись, простягаючи йому руку у привітанні.

– Дійсно – добрий! – піймав він її вузьку долоню у свою широку й нахилився, щоби поцілувати.

О, ні! Одразу, щонайменше з десяток пар чоловічих й жіночих очей стрімко повернулись в її сторону, прискіпливо роздивляючись: хто з цікавістю, хто із заздрощами, хто – оцінюючи.

– На нас дивляться, – напівголосно прошепотіла вона, червоніючи, що за останні два дні стало їй надто притаманним, але ніколи не помічалось раніше.

– Нехай дивляться, – вирівнюючись, посміхнувся Олекса.

– Вам, можливо, все одно, а я скоро задимлюсь від стількох пропікаючих поглядів.

– Вони просто заздрять.

– Чому?

– Скоріше – кому? – виправив він її.

– Гадаєте? – скривила вона губи у скептичній напівпосмішці.

– Впевнений, – кивнув чоловік, – що мені.

О, ні! Ірена закотила очі:

– До речі, ненавиджу лестощі!

– Не буду. Тільки правду!

Ну, звичайно ж!

Автобуса ще не було, а черга до нього стояла вже чималенька і, майже вся, позиркувала в їхню сторону. Звісно: таке дійство – чоловік виявився джентльменом. Взірець шляхетності в цьому богом забутому районі міста. Така собі дивина! Це ж вони всі тепер будуть висвердлювати в ній дірки протягом всієї поїздки! Цього лиш бракувало.

Чоловік перехопив її погляд й, здається, зчитав усе, що в ньому було наразі написано. Він поклав її руку собі на згин ліктя:

– Їх погляди вам дошкуляють?

– Достатньо, – поморщилась вона, відвертаючись від натовпу.

– То, може, на таксі? – кивнув він на протилежний бік майданчику для розвороту автобусів, де зазвичай стояли таксисти.

– Надто дорого! – мотнула головою Ірена.

Але її вже ніхто не слухав: схопивши за руку дівчину, Олекса потяг ту до групки чоловіків, що скупчились біля вимуштруваних у рядок авто.

– Доброго дня, добродії! – привітався він до них.

– Та й вам! – відгукнулися врізнобій водії.

– До площі Визволення підкине хтось?

– Та будь-хто! – була одностайна відповідь.

– Вибирайте, пані, – повернувся чоловік до неї.

– Я?! – здивувалась Ірена.

– Так. Щоб потім не звинувачували мене, буцімто я щось підстроїв, – майже пошепки вимовив він, пригнувшись до її вуха.

Логічно. Тож, вона вибрала друге з правого краю авто – Renault темно-вишневого кольору. Олекса допоміг сісти їй, й зайняв місце поруч, зайшовши з іншого боку машини. Не встигли вони від’їхати, як він дістав із сумки на плечі невеличку коробку з пігулками:

– Ось, як обіцяв.

Ірена лише посміхнулась: треба ж такий збіг!

– Дякую! Я вже випила. До речі, такі самі.

Він простягнув їх їй:

– Тоді забирайте й ці. Мені вони все одно ні до чого.

– Але…, – хотіла щось сказати вона проти.

– Ніяких «але», – чоловік поклав коробку їй на коліна.

Зітхнувши, дівчина вирішила не сперечатись при сторонніх, й поклала пігулки собі до сумки:

– Дякую.

– Нема за що, – усміхнувсь він.

– За увагу, – не згодилась із ним вона. – І ще: я мушу вибачитись, але мені доведеться вдягти навушники й закрити очі – під музику мене не так захитує.

– Все в порядку, Ірена! 

Олекса повернувся до неї і її знов обдало теплом його бурштинових очей та так, що похолоділі було пальці миттю налились гарячою кров’ю. А ще декілька хвилин тому, їх навіть сонце не могло відігріти.

«Мабуть, нерви» – подумалось їй, і вона поринула в улюблені мелодії.

***

Виставка вразила Ірену з першої ж картини. Вона гадала, що максимум, на що може бути здатним місцевий самородок, це написати щось на зразок Андре Массона з його темними тонами та досить примітивними формами, або Іва Тангі – з максимально абсурдним гротеском. Але майстерність митця вразила її: не встигла вона поглянути на полотно, з якого починалась виставка.

Робота називалась «Трансформація». Людина на ній оберталась вороном: мускулисті руки органічно перетікали в антрацитово-чорні крила птаха, а голова від шиї вкривалась пір’ям. Статурна постать немов виринала з якоїсь сизо-фіолетової імли, що над плечима перетікала у темний морок, в якому, десь у далині, вгадувались обриси кажана. Людино-птах здіймав свої руки-крила догори, начебто сподіваючись поринути у темряву, що таємничим виром розкручувалась над ним. Фарби здавались живими: пір’я мінливо шелестіло у поривах вітру, містично виблискуючи у примарному місячному сяйві нічного світила, що ніс у своїх лапах той самий кажан.

Дівчина так і заклякла перед картиною, згадуючи свій сон: кажан, ворон і чиїсь долоні на її передпліччях.

– Щось не так? – гарячі, мов сонячний жар, руки лягли їй на плечі, спровокувавши марш морозяних голок по спині. – З вами все в порядку? – долинув до свідомості Ірени голос Олекси.

– Так, – розгублено кивнула вона, замислившись над збігом. – Задивилась.

– Сподобалась картина?

– І здивувала, – погодилась дівчина. – Розраховувала на розчарування. Точніше, не розраховувала побачити щось цікаве й гідне уваги. Так… Скоріше, так, – вона й досі ніяк не могла зібрати думки докупи.

– Чому тоді погодились? – допитувався чоловік.

– Хотіла винести власний вердикт, – Ірена розвернулась, намагаючись м’яко вивільнитись з його розпечених долонь. – Не можна ж засуджувати заочно без жодного факту. А тут…, – вона трохи повагалась, – пробачте за гру слів: митець сягнув далі ніж Далі́, судячи з професіоналізму виконання.