Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

Аліна

– Сонько, прокидайся, – крізь сон чую голос, але розплющити очі поки що не можу.

Відчуваю вібрацію і намагаюся підвестись хоча б із заплющеними очима. Піднімаю трохи повіки і бачу Наталку, маму Дмитрика, яка намагається його розбудити.

На відміну від мене, малий підскакує з дивана, і стоїть бадьорий, наче і не спав хвилину тому. І от чому я не така бадьора після сну? Я просто впевнена, що зараз на моєму обличчі красуються відбитки від подушки, а на голові гніздо, якому позаздрить будь-який перелітний птах. І це ще не весь арсенал моєї краси після сну.

Ну от де ця людська справедливість? Часто, у хлопців і вії густіші, і нігті міцніші та й волосся гарних відтінків. От навіщо їм все це? А дівчатам це б точно стало у нагоді. Як мінімум, купа заощаджених коштів у салонах краси.

Понарікавши трохи на вселенську змову й хоч трохи привівши себе до ладу, слідом за Наталкою та малим, плентаюсь на вечерю у ресторанчик при готелі.

Вся наша компанія вже у повному зборі, і судячи з їх настрою, вони вже встигли відсвяткувати наш приїзд. Оце я розумію витримка в людей. Я ледве не відключилася від їхньої легкої вечері з винцем та співами у потязі, а їм хоч би що. Сподіваюсь, що ця алкогольна гульба не розтягнеться на весь відпочинок, інакше моя печінка цього не витримає.

Родзинка закладу, його незвична форма – напівколо. В центрі зали, за дерев’яними різьбленими  перегородками, притаїлись столики, де можна повечеряти в приватній обстановці подалі від чужих очей, а зовні цієї оази, під вікнами, з видом на гори, засервіровані столи для гостей готелю.

Сам же ресторан на диво затишний. Тепле освітлення, переважно бежеві відтінки в інтер’єрі та дерев’яні меблі, додають йому особливої чарівності. Я мало де бувала, але думаю, що в Карпатах у більшій частині готелів та приватних апартаментів в інтер’єрі переважають саме дерев’яні елементи. Скоріш за все, це пов’язано саме з тим, що тут багато лісів, а отже і деревини. Незважаючи на затишок і красу приміщення, спиляних, для цього діла ялиночок все ж таки шкода.

Ледве дихаючи, після утилізації десерту, виходжу на вулицю і вдихаю повними грудьми, насолоджуючись морозним вечором. Небо сьогодні просто дивовижне, здається, що на ньому не залишилось і міліметру вільного простору, адже воно повністю усипане зірками, мілкими й великими, яскравими й тьмяними. Такої кількості зірок я не бачила навіть в селі, коли приїжджала до бабусі у гості на літні канікули. Життя в селі, звісно не казка, чого вартує лише збір картоплі на світанку, але ж і такої природи як там, в місті не побачиш.

Але насолодитися цією казковою миттю повною мірою я не встигаю, бо саме в цей момент відчуваю удар в спину. Це сніжка. Та що там сніжка, судячи з відчуттів, це була величезна снігова глиба, яка стовідсотково залишила на моєму тілі синець розміром з усю Львівську область.

Ну і звісно ж, не важко здогадатись, чиїх рук це справа. Діти. Вони вже на повну насолоджувались відпочинком, грали у сніжки та тонули по пояс в кучугурах снігу.

Довго я не зволікала, зліпила сніжку й зробила свій перший постріл. Слідом, до нас приєдналася хмільна частина нашої компанії, і ось тут вже почалась м’ясорубка без розбору. Я ледве встигала ухилитись від граду сніжок з правого флангу, як потрапляла під повний обстріл зліва. Прилітало мені і по тілу, і по шапці, тому, як могла, намагалась захистити лице. Синці на ляшках я переживу, а от синє око ніяк не входило в мої плани на сьогодні.

Далі - гірше, як то кажуть. Хтось вирішив, що вмиватись снігом дуже корисно для обличчя, і звісно ж така процедура краси не оминула стороною і мене.

Коли здоровезна чоловіча рука наповнена снігом припечаталась до мого обличчя, я просто завмерла від шоку та несподіванки. Я ж сиділа у кучугурах із союзниками, але хтось таки виявився зрадником. Хоча, чому хтось, і так зрозуміло, що це Шурік. Він звісно просить називати його Олександром, але Шурік, він і в Африці Шурік, а після такої підстави на інше звернення і гарне ставлення нехай і не розраховує.

Ця нехороша людина, знаходячись позаду мене, просто тихенько підійшла і розмазала жменю снігу по моєму обличчю. Від такої його кількості, я навіть очі розліпити не могла. Випльовуючи сніг, та струшуючи його залишки з обличчя та одягу, розмірковую над планом помсти.

Ліплю найбільший, який тільки можу, сніжок й готуюсь до атаки. Щойно  голова Шуріка  визирнула з кучугур, вирішую не тягнути кота за хвоста, щоб не втрачати момент, і одразу, щосили, запускаю в нього свій сніжний снаряд.

– Хто це зробив, мать вашу? – лунає один лютий голос  і веселий сміх інших.

Ось те, що я зробила це не думаючи, і не дивлячись, то було даремно, інакше б помітила хлопців, які палили цигарки біля дверей ресторану. І судячи з відбірної лайки, яка лунає саме з того боку, мій снаряд трохи пролетів повз свою ціль, і влучив не туди. Упс…

Швидко присідаю за кучугурами й не ворушусь, щоб не видати свої позиції. Я що дурна, щоб зізнатись?!

– Виходь, Ворошилівський стрілець! – каже Шурік, зазираючи за мій кучугур й починає реготати.

Робити  нічого, позиція розкрита, особистість розсекречена. Підводжусь зі свого укриття і крізь темряву намагаюсь розгледіти в кого саме  влучив мій снаряд.  

Та не може цього бути! З усіх можливих мішеней, я влучила саме в нашого водія. Він вже і так вважає мене трошки гальмом, та ще й зараз відзначилась. Чорти б його вхопили.

Як шкідливе кошеня, маленькими та неспішними кроками рушаю до своєї випадкової цілі, щоб перепросити за заподіяну шкоду. Адже я, як ніхто інший, знаю як це неприємно, потрапити під сніжний обстріл.

– Вибачте, – промовляю ввічливо до водія. – Я випадково, - додаю, очікуючи, що він скаже, що нічого страшного не трапилось.

– Ти поцілила сніжком мені прямісінько в голову, а це боляче, щоб ти знала, – він потирає рукою місце на голові, де у волоссі все ще залишається трохи снігу.