Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

Мене іноді питають:

— Маша, а ким ти була до того, як твоє серце вивернуло навиворіт?

І я ніколи не знаю, що відповісти.

Бо як пояснити, що до цього всього — я була інша? Не втомлена, не тріснута, не обережна. Я була… яскрава. Світла. Моя душа світилась, наче лампочка в чистому лісі — без тіні й пилу.

У мене були зелені очі, пухкі губи, світле волосся і тіло, яке можна було ховати від світу, бо на нього всі витріщались. П’ятий розмір грудей. Мініатюрна талія. Важко було залишитись непоміченою.

— Маш, ти ангел. Ну от реально, ангел. Я тебе бачу — і в мене дихання перехоплює, — сказала якось Наталі, ще в школі.

І сміялась:

— Але не тому, що ти красива. А тому, як ти говориш. Як смієшся. Як віриш.

Бо я правда вірила. У дружбу. У добро. У те, що люди не можуть навмисне ображати. У те, що якщо ти зробиш добро — тобі точно повернеться.

Повертається, ага. Часто по голові.

Я ходила на танці — не професійно, а для душі. Народні, сучасні, щось із пластикою. Любила це. Танці давали мені життя. Я була дуже активна, всюди встигала: навчання, гуртки, дім. Я вміла пекти торти, шити подушки, малювати. Мені подобалось створювати щось руками.

У моїй кімнаті завжди було світло. І пахло ваніллю. Я дихала життям на повну. Мріяла. Розписувала блокноти ідеями. Писала Наталі у Viber:

— Я хочу відкрити студію. Для дівчат. Де буде музика, світло і чай. І де ніхто не буде казати: “ти не така”.

Вона відповідала:

— Ти й справді не така. Ти набагато краще.

Я була душею компанії. Я не курила, не пила, не ходила по клубах, але всі тягнулись до мене. Бо я слухала. Я справді слухала. Я могла годинами говорити з подругою, яка ридала через дурня, що навіть не гідний був її сліз. Я приносила пиріг сусідці, коли вона хворіла. Я допомагала репетиторці прибрати після занять. Я завжди щось робила для інших.

І це стало моєю пасткою.

Люди любили мене. Але не завжди — по-справжньому. Частіше — за зручність. За тепло. За те, що я завжди прийду. Що я не ображусь. Що я вибачу, навіть якщо боляче.

Я не знала, що таке особисті кордони. Я думала, що любов — це коли тебе використовують, але ти все одно залишаєшся. Бо ж «вони не хотіли зла».

— Маш, ти надто м’яка. Тебе обдеруть до кісток, — сказав якось Ігор, друг мого брата.

— Не обдеруть. Я сильна, — усміхнулась я.

— Твоя сила — не в жорсткості. Але шкода, що інші це не бачать.

Я не розуміла тоді, що мені дають попередження.

У мене все завжди виходило. Якщо я щось задумувала — я це робила. Я не боялась. Я вірила в себе — щиро, без понтів. Мене не треба було підштовхувати. Навпаки — інколи треба було гальмувати.

Одного разу я вирішила організувати в школі святкову ярмарку. Мені сказали:

— Це неможливо.

І я зробила. Сама. Сценарій, декор, випічка, пісні. Усе з нуля. Бо я просто вірила, що якщо хочеш — вийде.

Це бачила Наталі. Це бачили вчителі. Але найголовніше — це побачив він.

Антон з’явився, коли я взагалі не шукала нічого. Просто була собою. Сяяла. Тоді в мене був період, коли я багато виступала на сцені, брала участь у конкурсах, вела шкільні заходи.

— Ти якось інакше світлишся, — сказала мені подруга Катя.

— Це просто сукня з блискітками.

— Ні. Це ти.

Я пам’ятаю наше перше знайомство з Антоном. Це було на дні народження спільної знайомої. Я тоді сміялась, крутилась у сукні, щось підспівувала.

— Привіт. Я Антон.

— А я — Маша.

— А що ти робиш тут така…

— Яка?

— Світла.

Я розсміялась. Мені здалось, що це дивний комплімент. Але згодом я зрозуміла, що саме ця «світлість» його і вразила.

Антон був старший. Спокійний. Впевнений. Поруч із ним я почувалась… захищеною. Мені хотілось давати йому ще більше — тепла, затишку, турботи.

— Ти така особлива, — сказав він якось. — З тобою хочеться жити.

— Це комплімент?

— Це мій вирок. Я вже пропав.

Я тоді не розуміла, що не кожен, хто тебе знаходить, буде берегти.

Іноді Наталі казала:

— Ти знаєш, мені страшно за тебе. Ти така щира, така справжня… Не всі це витримують.

— А що мені робити? Закритися?

— Ні. Просто не забувай берегти себе.

А я не вміла.

Я всіх берегла — окрім себе.

Коли ми з Антоном почали жити разом, я була найкращою версією себе. Готувала вечерю, сміялась, прала його речі, дарувала дрібнички. Я відчувала себе щасливою.

Але поступово… він став звикати.

До мене. До добра. До моєї любові.

І отут почалось найстрашніше — він більше не бачив, що я стараюсь. Бо я була для нього як повітря. А повітря не цінують, поки не задихнешся.

Це вже буде інша глава. Але поки що — я згадую ту Машу. Ту, що вірила. Ту, що жила. Ту, що мала рожевий блокнот із мріями. І сміялась, і була щасливою — просто так.

Це була я.

І я все ще є.

Просто тепер я інша. Міцніша. Глибша. І, можливо, ще ближча до себе