Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

Ми зиркнули одне на одного і відразу ж відвели погляди, наче застигнуті за чимось непристойним.

– Діоре, ти шкодуєш про те, що я зустрілася на твоєму шляху? – несподівано зірвалося з губ.

Але я не жаліла про ці слова. Чомусь дуже важливо було почути відповідь. Тільки от не очікувала, що дізнатися правду виявиться настільки неприємно. Наче по голові кувалдою вдарило коротке:

– Шкодую.

І він подивився на мене так, що все всередині запалало. На його обличчі відбивалася болісна внутрішня боротьба. І цей погляд миттю вгамував образу від почутої відповіді. Я зрозуміла, чому саме він шкодує. Його тягне до мене так само сильно, як і мене до нього. І зараз Діор так само бореться з собою, водночас бажаючи і не сміючи торкнутися.

Я опинилася поруч з ним, перш ніж сама встигла зрозуміти, як це сталося. Наче невідома сила зірвала з місця і потягла магнітом туди, де і було моє місце. Сіла поряд з Діором і зробила те, чого так хотіла. Обхопила обличчя долонями, розвертаючи до себе, а потім ніжно провела пальцями по губах.

Воїн завмер. Він не намагався припинити те, що я робила. Його очі затуманилися, невідривно дивлячись на мене.

Мої губи почали свою подорож по його обличчю, рухаючись по шраму вниз. Це обличчя здавалося мені найпрекраснішим, яке я тільки бачила у житті. І річ не в зовнішній красі. Щось таке відчувалося від цього чоловіка, що робило його для мене найпривабливішим у світі.

Наші губи зустрілися. Діор обхопив мою талію та притиснув до себе.

І у нас наче зірвало дах. Кудись зникла невпевненість. Рухи стали рвучкими та майже грубими. Його губи м’яли мої, ніби прагнучи поглинути без залишку. Я не менш люто відповідала на поцілунок, проводячи долонями по його плечах і спині. А потім і зовсім пробралася під сорочку і мало не застогнала від дотику до його оголеного м’язистого торса.

Діор так само несамовито стягував сукню з моїх плечей. Його пальці блукали по моїй шкірі, викликаючи такий шалений відгук, що я ледве могла дихати. Але в якийсь момент приємні відчуття змінилися спалахом дикого болю. Тіло ніби пронизало розрядом блискавки.

Я закричала, відсторонюючись від Діора. Деякий час ми обидва, важко дихаючи, дивилися на опік на моїй оголеній шкірі. Опік, залишений амулетом.

Це наче протверезило нас. Схлинула пристрасть, залишаючи після себе гіркий присмак. Реакція амулета – знака обранця Світлого бога – найкраще дала зрозуміти, що близькість між нами стала б помилкою. Ми знаходимося по різні боки. І поки це не зміниться, не маємо переступати межу. Це надто все ускладнить.

– І чому я не зустрів тебе раніше? – з сумом промовив Діор і різко встав на ноги. Швидким кроком рушив у бік лісу.

– Ти куди? – крикнула йому вслід, ледве стримуючи сльози, що підступили до очей.

– Піду ще хворосту принесу, – буркнув Воїн і незабаром зник за деревами.

Я ж повернулася на колишнє місце. Вткнулася обличчям у дорожню сумку, що заміняла мені подушку, і заплакала. У голові билася лише одна думка. Те саме питання, що тільки-но висловив Діор. Чому ми не зустрілися раніше?

Воїна не було так довго, що я все ж таки заснула, не дочекавшись його повернення. Та і віддалік від нього виявилося простіше вгамувати емоції.

Коли я знову розплющила очі, був вже ранок. Діор лежав біля згаслого багаття і міцно спав. У мене болісно занило серце від згадки про вчорашнє. Боялася навіть уявити, як він стане поводитися зі мною тепер. Краще б не піддавалася тому пориву і не торкалася його минулої ночі.

До останнього хотілося відтягнути незручну розмову. Тому замість того, щоб сидіти і чекати, поки Діор прокинеться, я вирішила трохи прогулятися по лісу. Треба було впорядкувати думки і заспокоїтися. Та і розім’яти ноги не завадить перед тим, як ми знову вирушимо в дорогу. Адже подорож на коні для мене все ще неабияке випробування

Я неквапливо йшла серед дерев, вдихаючи свіжий терпкий запах лісу. Поступово заспокоювалася. Мабуть, природа в такі моменти дійсно допомагає. Навіть побудувала в голові план, як далі поводитися з Воїном. Вдам, що нічого особливого не сталося. А йому навряд чи захочеться торкатися цієї теми самому.

Якоїсь миті гострий вампірський слух вловив дзюрчання води. Я стрепенулася і прискорилася. Освіжитися було б чудово. Через деякий час вийшла до струмка – доволі широкого та швидкого. Торкнувшись рукою воду, скривилася – майже крижана. Але моє тіло зараз не настільки чутливе до холоду, як раніше. Та і бажання змити з себе дорожній пил пересилило.

Скинувши з себе плащ та решту одягу, я ступила у воду. Завмерла, звикаючи до води, і невдовзі зовсім перестала відчувати дискомфорт. Вампірське тіло пристосувалося. І тепер струмок здавався теплим, як парне молоко.

Я з задоволенням плескалася у воді, відчуваючи, як вона змиває всі погані думки і налаштовує на впевненість у тому, що я все зможу подолати. Настільки піддалася приємним відчуттям, що втратила пильність. Не помітила, як моє усамітнення грубо порушили. Почувся непристойний свист, а слідом за ним глузливий вигук:

– Стене, ти подивися, яка рибка нам попалася!

Зойкнувши, я відразу присіла, щоб хоч трохи прикрити водою оголене тіло. У струмку, де вода доходила від сили до колін, зробити це було досить важко, тож довелося прикритися руками.