Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

Я насторожено дивилася на двох чоловіків, які стояли біля струмка і широко посміхалися. Судячи з їхнього вигляду, вони навряд чи мирні мандрівники. До того ж усі озброєні. Той, хто щойно говорив – худорлявий, з лицем, що чимось нагадувало конячу морду, знову заговорив, вже до мене:

– Ти звідки тут, дівко?

– Я тут не сама! – поспішно вигукнула я, відчуваючи, як мене починає трясти. І зовсім не від холодної води. – Мої супутники неподалік.

– А ось ми зі Стеном нікого не бачили, – посміхнувся чоловік. – Чи не так, друже?

Моторошного вигляду здоровань ствердно кивнув. В його очах запалилися недобрі вогники.

– Ти б вилізла з води, дівчино, – майже лагідно сказав худий. – Холодно там, мабуть. Ще застудишся.

– Ага, а ми тебе зігріємо, – подав голос здоровань.

Обидва загоготали.

– Забирайтеся звідси! Інакше я кричатиму! – як не намагалася говорити впевнено, голос здригнувся.

– Та мені навіть подобається, коли кричать, – вищирився худий.

Але ледве я відкрила рота, щоб і справді покликати Діора – нехай навіть на такій відстані навряд чи почує – здоровань зняв з плеча лук і націлив на мене.

– Тільки спробуй – і я знайду, чим тобі рота заткнути.

Худий знову загоготав, знайшовши в словах друга інший підтекст, і сам ступив у воду. Бажав, мабуть, витягнути мене. Можна було б спробувати перебігти на інший бік, але здоровань може встигнути вистрілити. А я зовсім не була впевнена, що якщо влучать у голову, виживу. Моя регенерація ще не настільки сильна. Але так просто дозволяти двом мерзотникам з мене знущатися не збиралася.

Змусила себе заспокоїтися і навіть піднялася з води, напружено спостерігаючи за чоловіком, який до мене наближався. Знов почувся схвальний свист.

– А вродлива дівка! – оцінив мої принади здоровань. – Тягни її сюди скоріше!

Не звертаючи уваги на липкі погляди і намагаючись не думати про скромність та інші дурниці, що тільки б зараз все зіпсували, я не зводила очей з чоловіка, який продовжував підходити. Моє нове тіло вирівнювало наші шанси. Головне, не дати другому вистрілити.

Відчула, як засвербіли ясна, випускаючи назовні ікла. Напевно, худий щось таке помітив на моєму обличчі, раз раптом зупинився. Але одразу хитнув головою, ніби відганяючи мару. Його погляд з мого лиця перемістився на тіло. Очі жадібно блимнули.

Він уже був за крок від мене, і його руки потяглися до мого тіла. Я діяла блискавично, випустивши назовні внутрішнього звіра. З утробним гарчанням накинулася на чоловіка, з силою стиснувши його в обіймах. Він встиг лише скрикнути, коли мої зуби встромилися в його шию.

Другий щось заволав. Я почула свист стріли над головою. Потім ще однієї, і ще. Але щоразу встигала повертатися так, щоб він не міг нормально прицілитися. Його товариш став для мене живим щитом.

Я жадібно пила кров, відчуваючи, як вени наповнюються ще більшою силою. З-за плеча жертви пильно стежила за здорованем, який продовжував кричати і стріляти в мене з лука.

– Відпусти його, погань!

Я ж не хотіла зупинятися. Надто сильно відпустила на волю внутрішнього звіра. Тепер він так просто не бажав ховатися назад. У голову лізли образи життя того чоловіка, чию кров я зараз пила. І ще більше впевнювалася в тому, що жаліти його нічого. Вони з приятелем справжні чудовиська! Не гребували ні вбивствами, ні насильством над жінками. Бачачи звірства, які вони творили разом, я відчувала, як усередині закипає лють. Загарчала, роблячи новий ковток. Хіба такі тварюки заслуговують на життя? Втім, я все ще продовжувала вагатися. Залишки людяності стримували від того, щоб розірвати своїй жертві горло.

Здоровань відкинув лук і схопився за великий ніж, що висів за поясом. Я почула плескіт води, коли він забіг у ручай, щоб дістатися до мене. Сама ж відчувала, як усе довкола затягує кривава пелена. Ще трохи, і взагалі перестану себе контролювати. Загрозливо загарчала, бажаючи налякати нового супротивника.

Наступної миті почулися одночасно свист випущеного кимось арбалетного болта і потріскування вогняної кульки. І те й інше поцілило в чоловіка, який біг до мене. З несамовитим вереском він упав у струмок. З простріленої голови у воду стікала кров, змушуючи її забарвлюватися червоним. На спині ж виднілася обвуглена рана.

Разом з різким хлопком у вухах до мене повернулася здатність нормально мислити. Я відкинула непритомну жертву і застигла, стукаючи зубами і знову відчуваючи холод. Здавалося, ніби разом втратила вампірські сили і знову перетворилася на звичайну людську дівчину. Перелякану та слабку.

На березі стояли Діор і Асдус. І побачивши їх разом, я відчула, як занило під ребрами. Навряд чи слід очікувати чогось хорошого.

Обидва чоловіки окинули очима моє оголене тіло. Потім подивилися одне на одного. Губи Воїна стиснулися в тонку смужку. Він скинув арбалет, спрямувавши його на беззбройного демона. Амулет на грудях Діора світився червоним.

– Тею, виходь з води, – процідив Воїн, не зводячи з фальшивого юродивого напруженого погляду. – А ти стій на місці!

– Діоре, – я, нарешті, відмерла. Повною мірою усвідомила те, що зараз може статися. Поспіхом вийшла зі струмка на берег. – Не чіпай його, будь ласка!