Читати книгу - "Розстрільний календар"

Нинішній господар помешкання, де сталась трагічна подія, в інтерв’ю «Радіо Свобода» розповів про велику кількість «прослушок», які зберігались у стінах до недавнього часу: «Коли я переїжджав до цього будинку, то усвідомлював його історичне значення. Коли я робив ремонт, то безпосередньо зіштовхнувся з цим минулим. Уся квартира була у прослуховуванні і в дротах від мікрофонів. А про те, що тут мешкав сам Хвильовий, я дізнався не так вже й давно, коли переглянув фільм про його життя».

Вежбовська Ліліана. Постріл у самого себе. Містерія Миколи Хвильового // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2013. — 8 травня. Режим доступу: https://goo.gl/sblaOp

В’ятрович Володимир. Історія з грифом «Секретно»: Finita la tragedia Миколи Хвильового // ТСН.ua. — 2012. — 25 січня. Режим доступу: https://goo.gl/WvecE4

«Метрополія свідомого життя». Відкрита лекція Оксани Забужко про Хвильового. Харків, 13 травня 2013 р. Режим доступу: https://goo.gl/eGzIXl

Мельників Ростислав. Життя і смерть Миколи Хвильового. Від комуніста до комунара // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2013. — 13 травня. Режим доступу: https://goo.gl/mxMkoh

Носков Володимир. За Хвильовим полювали, але він не дав шансу спецорганам // Радіо Свобода. — 2013. — 13 травня. Режим доступу: https://goo.gl/JuvJm0

Очима культури. Микола Хвильовий: [документальний фільм]. Режим доступу: https://goo.gl/YKBk6n

Розстріляне Відродження. Микола Григорович Хвильовий: [документальний фільм]. Режим доступу: https://goo.gl/KGxSz3

Шама Олег. «Застрелитися ніяк не можу. Очевидно, боягуз я великий, нікчема» // Gazeta.ua. — 2013. — 7 травня. Режим доступу: https://goo.gl/cQSOV5

Шаповал Юрій. Розсекречений Микола Хвильовий // День. — 2010. — 29 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/9XOnxU

Остапа Семеновича Козубського, жителя села Авратин Любарського району Бердичівської округи, 13 травня 1929 року було засуджено за постановою особливої наради при колегії ДПУ УСРР до 3 років ув’язнення в концтаборі.

Його було обвинувачено як такого, що в минулому «активно боровся проти радянської влади та служив начальником постачання в Армії УНР».

Згідно зі слідчими матеріалами 1921 року, Козубського тоді було засуджено до 5 років позбавлення волі за обвинуваченням у «переховуванні ворогів радянської влади».

Про перегляд його справи для реабілітації відомостей немає. Загалом серед односельців Козубского, які стали жертвами репресій 1930—1950-х років та імена яких знайдено в архівах, реабілітовано п’ятеро осіб.

Репресії проти учасників антибільшовицького руху в Україні (1917—1925 рр.): Анотований покажчик архівних кримінальних справ «Основного» фонду архівів тимчасового зберігання регіональних органів СБУ. — Х.: Права людини, 2015. Режим доступу: https://goo.gl/ZuXM9R

Севрук Віталіна. Авратин під час репресій 1930-х — 50-х років. Режим доступу: https://goo.gl/EQEhYr

Один з керівників антибільшовицького збройного опору Ананій Волинець почав політичну діяльність у лавах українських есерів. У 1917 році він очолив поліцію Гайсинського повіту, згодом на заклик Центральної Ради приєднався до Вільного козацтва. З початку 1919 року у званні підполковника командував 61-м Гайсинським полком.

Після поразки УНР отаман разом із дружиною оселився біля міста Тарнова (нині — на території Польщі). За підозрою в антидержавній діяльності кілька місяців провів у Рівненській в’язниці. Після звільнення вступив до Української народної партії, працював у редакції журналу «Дзвін», входив до складу правління Волинського українського об’єднання.

Після приєднання Західної України до СРСР та встановлення на території радянської влади Волинця 2 жовтня 1939 року заарештували, проте згодом відпустили за відсутністю доказів. Утім, за кілька місяців, 20 січня 1940 року, його затримали вдруге — через донос С. Пекаря.

Тарас Бульба-Боровець так згадував суд над Ананієм Волинцем.

«На процесі була маса кореспондентів та журналістів. Усі вони аж запінювалися з приводу того, що цей старий «бандит» ще й тепер перед світлим трибуналом «трудящих» поводиться так само, як 25 років тому в Гайсині. Коли Волинця запитали, чи винен він у тому, в чому його обвинувачують, він спокійно відповів: «Ні».

— Як то ні? Ти не чуєш, що народ говорить?

— Хіба це народ?..

Волинець не просив помилування. Навпаки, він виступив із гострим звинуваченням тих, хто судив його.

— Я знаю, що я вмру сьогодні, але пам’ятайте, що ви, починаючи від Сталіна, обов’язково виздихаєте завтра!

Таке було останнє слово гайсинського отамана, полковника Волинця».

Роман Коваль зазначає, що в архівно-слідчій справі Волинця є лист, у якому той писав, що щиро кається за злочинне минуле та просить дозволити йому служити для СРСР. Можливо, цей текст був написаний після тортур та жостких допитів. Утім, на вирок він ніяк не вплинув.

2 лютого 1941 року Вінницький обсуд засудив Ананія Волинця до страти за «організацію політбанди за дорученням Центральної Ради, яка нараховувала 5500 чоловік». Вирок було виконано 14 травня того самого року.

У 1997 році Генеральна прокуратура переглянула справу отамана. Заступник Генерального прокурора України Олександр Христенко повідомив, що «Волинець протизаконно займався журналістською діяльністю в українських виданнях «Дзвін» та «Культурне життя», у наклепницькому дусі виступав проти радянської влади. Також матеріалами справи доведено: Волинець організував збройну банду з метою захоплення влади, підготовку і здійс­нення контрреволюційних злочинів, вів активну боротьбу проти революційного руху. На підставі викладеного… вважати Волинця Ананія Гавриловича обґрунтовано засудженим за даною кримінальною справою і таким, що не підлягає реабілітації».

Давидюк Руслана. Співпраця Ананія Волинця з газетою «Дзвін» у Рівному (1923—1926 рр.) // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія. — 2012. — Вип. 20. Режим доступу: https://goo.gl/SqBPLi

Коваль Роман, Завальнюк Костянтин. Трагедія отамана Волинця. — К.: Діокор, 2002. Режим доступу: https://goo.gl/PTZv0C

Коваль Роман. Таїсія Ананіївна Калагурська-Волинець. Режим доступу: https://goo.gl/7IIWsA

Після смерті Сталіна у 1953 році понад