Читати книгу - "Невдячна іграшка"

– Валю, будь певна, ми дорослі люди й усе зрозуміли, – запевняє мене Маєвський, а Віталік вторить йому. «Дорослі, дорослі, а чомусь поводитесь, як діти», – проноситься в моїй голові нав’язлива думка…

– …Валентинко, я вже поїду, – шепоче Віталік, ошпарюючи мою шию гарячим подихом. Його язик ледь торкається мого вуха. Вологий дотик, важке дихання. У мене прикриті повіки. 

– А о котрій у тебе літак? – запитую на видиху. Ковзу губами його щокою. Колюча. Віталік стискає мене до хрускоту, наче хоче залишити на собі мій відбиток на пам'ять. Шалений. Відчуваю його збудження. Який він… який він… Але ми домовились, тому просто просуваюся до його губ, накриваю… солодкий такий, ніжний… Куйовджу йому волосся. Його руки пестять мою шию, спину. Мої груди вдавлені в його торс. Сковтую слину. – Шкода, що цього разу у нас не склалося поїхати разом. Я ще жодного разу не бачила твого виступу на змаганнях. Скинеш мені відео, фотки? 

Сопить, видихає:

– Як скажеш, кохана, – його губи такі потужні, такі умілі. Я цілуюся з ним уже нарівні,  – Валентинко, я вже поїду, бо…, бо у мене зранку літак. Розумієш?

– Розумію, Віталику, – ох, як я тебе розумію, бо сама вже вся така волога, але ми домовились, він не насмілиться, бо дав собі слово, хоч я не проти. Але Віталік вирішив для себе, що я ще маленька, не готова, хоч мені вже скоро 18. Залишилось якісь кілька місяців, а більшість моїх однолітків вже давно не дівчатка… Але мій хлопець береже мене, а себе мучить… 

Ми спускаємося з тераси на перший поверх до виходу. Поцілунки, обіймання на прощання ніжно, лагідно, тривало, коротко, до хрускоту: 

– Як доїдеш, подзвони мені, будь ласка, Віталику.

– Обов'язково, Сонечко!

–  Все, біжи…, тобі ще їхати…

– Нічого, мені це не вперше.

– Будь обережний, я чекатиму на твій дзвінок!

– Я зателефоную, а зранку ти ще спатимеш... Я напишу повідомлення у Telegram.

– Я чекатиму. Бажаю перемоги на змаганнях. Я в тобі не сумніваюся, знаю, ти найкращий!

– Дякую! Я постараюсь, для тебе!

– Чудо ти моє рідненьке! Біжи вже…, – короткі цьомчики на прощання. Ліфт безшумно зникає між поверхами, стрімко мчить донизу, а я зачиняю вхідні двері квартири Станіслава Маєвського, мого крутезного адвоката, посміхаюся, підпираючи їх зсередини й думаю про Віталіка, мого хлопця. Попереду між нами цілий тиждень розлуки. Стає сумно.

Цими днями я усвідомила одну важливу річ: з Віталіком я забуваю про Стаса, і це мене тішить, бо Стасу я не потрібна. Стою й радію цьому відкриттю, впевнена, що це вихід.

– Валю, ти сьогодні плануєш йти спати? Завтра у тебе відповідальний день, зустріч з Меланією, ти не забула? Це важливо! – відчуваю, як уже на першій його фразі вся моя впевненість про вихід зникає. Мене нестримно манить до цього чоловіка. Виходу немає! І мені так байдуже хто він, з ким він… Я його кохаю! Ну чому все так несправедливо?

– Станіславе Максимовичу, я пам'ятаю! Я буду готова, як домовлялись. На добраніч, – кричу знизу з надією, що він, отримавши мою відповідь на своє запитання, зникне у своїй спальні, але він не зникає. Стоїть на верхній площадці сходів і дивиться на мене прискіпливим поглядом. Я не зовсім розумію той його погляд, але він мене так бентежить. І мені так хочеться зараз злиняти, заховатись і не думати про все це. 

– Валю, ну чого ти там стоїш, прилипла до тих дверей, чи що? Піднімайся, пора вкладатися спати. 

– Та йду вже, йду, – піднімаюсь йому на зустріч. Ну чого він причепився до мене. Ітак тошно. Злюся. Я провела такий класний вечір з моїм хлопцем, а тут все відразу шкереберть. – Що?

– Дівчинко, чого ти така колюча? Я ж просто піклуюся про тебе, – Стас ледь торкається мого волосся, цілує в скроню. Тихо млію. Бракувало тільки зараз тут мого непритомного стану. Ні, оце вже ні, нізащо! Я не допущу. Зараз наробить паніки, візьме на руки і я точно зомлію. Не дай боже, ще щось зайве бовкну, чи повисну на шиї. Не треба, аби він здогадався про мої почуття. Якщо тоді, коли я повисла в нього на шиї, це ще було допустимо на фоні моїх переживань після втечі з дому, то зараз точно не пасує. Втомлено видихаю, маю право, у мене ж був насичений день. Відсторонююся, роблю над собою неймовірне зусилля, відступаючи крок назад. 

– Станіславе, не турбуйся. Я буду готова. На добраніч!

– Давай, я проведу тебе до дверей спальні, – дивний, навіщо? Хіба я тут можу заблукати? Он вони! Ну, хіба що переплутаю з його дверима. А цікаво: як би зреагував? Але часу влаштувати йому такий екстрим у мене немає. Завтра переїжджаю до Грабовської, а там аж ніяк не вийде. Думаю у неї все під контролем. Такого красеня ця дамочка, я певна, не упустить. Вона ж його хомутала аж цілих два роки, якщо правда те, що говорять. Тож тепер, коли він вже майже попався, точно не відпустить. Але вирішую не пручатися. Не буду чудити сьогодні. Серцевий напад Станіслава Маєвського мене точно не втішить.