Читати книгу - "Невдячна іграшка"

Віталік робить крок назад, цілуючи мою руку, і я бачу, як Станіслав Маєвський продірявлює шибу в вікні. Його незадоволений погляд суворий, задуманий, дещо мрійливий, а думки десь далеко звідси. Таке враження, що він тими думками блукає в якомусь паралельному світі його власних фантазій та мрій. 

Беру до рук склянку з водою та звучно тягну на себе, й від того шурхоту Стас наче виринає із забуття. Його погляд спрямовується на мене, в очах задума, відстороненість, болючий холод розповзається красивим обличчям. На мене дивиться чужий, незнайомий мені чоловік. 

Обережно вичавлюю з себе найщирішу усмішку, на яку тільки здатна. На щастя Станіслав реагує: кволо, повільно та все ж між нами встановлюється візуальний контакт. Крізь ту незворушну крижану поволоку тендітно пробивається струмінь тепла. Крига поволі тане на лиці Стаса, в кутиках рота зароджується ледь помітна саркастична посмішка. Мовчимо.

– То я розраховую на тебе, братику, – бадьористо озивається Віталік. Він навіть не помітив того, що відбувається зі Станіславом.

– Так, звичайно. Коли це я не дотримував слова. А от ти міг би бути більш делікатним на людях, – зауваження мого адвоката летить болючим ударом в мене, а от Віталіка зовсім не зачепило, йому так байдуже до тих слів. 

– В сенсі? Ти дорікаєш мені поцілунком? Я що не можу поцілувати кохану дівчину? – обурюється мій хлопець, метаючи грізні стріли з очей в брата.

– Овва, то все так серйозно?

– А ти думав. Я, на відміну від декого, не граюся в ігри з почуттями й не готовий лягати у ліжко заради справи, – здається, то був удар нижче пояса. Віталій діяв імпульсивно, бо зауваження Стаса його розізлило. Ох, а як Станіслава зачепили слова Віталіка. Маєвський скипів. Він різко підіймається з табурета, руки стиснуті в кулаки. Обидва стають навпроти, протистояння розгорається не на жарт.

– Не смій! – майже кричить Маєвський. – Що ти взагалі про все це знаєш, молокосос… Ти навіть не уявляєш чого мені це коштує і для чого всі ці зусилля роками. Справа над якою я працюю…, – Стас замовкає, кинувши погляд в мій бік. Здається мій вигляд і моя присутність при цій розмові змушує Маєвського схаменутися, приглушити свій гнів на брата, на обставини, на ситуацію. Стас бере себе в руки, стишує голос. Наостанок махає вказівним пальцем перед носом Віталіка:

– Не смій! Чуєш? Ти нічого не знаєш і не маєш права мене засуджувати, зрозумів? 

– Зрозумів! – спокійно відповідає Віталік. Його витримка вражає. Мій каратист вміє миттєво брати себе в руки, хоч і гарячий хлопець. А головне визнає помилки. – Вибач, Станіславе, я схибив, але й ти теж не маєш права вказувати мені де і коли мені цілуватися. Я не виходжу за рамки пристойності, й ми не в середньовіччі живемо.

Напруга між хлопцями згасає, а я сиджу завмерла, зрослася з табуретом, уявляю себе невидимкою, навіть не дихаю. В очах бентега. Ніяк не втямлю, що відбувається між ними насправді, де криється той корінь зла, початок… Моє нерозуміння ситуації так гнітить. А ще та гостра суперечка нагадала, боляче нагадала, що мої очікування у моїй справі довгі й нестерпні. Стільки незвіданого попереду на  мене чекає, а в минулому моїх батьків, Стаса, Віталіка й довкруж сила-силенна таємниць, які так хочеться пізнати. 

Маєвський повертається до мене обличчям, руки в кишенях, погляд зосереджений, серйозний. Говорить чітко та виважено, навіть інтонацією, тембром голосу перепрошуючи за ту сцену, яку вони з Віталіком утнули необдумано, на емоціях, влаштувавши взаємні розбірки у мене на очах. Бачу, що Стасу соромно. Кидаю погляд на свого хлопця й усвідомлюю, що йому теж. В його очах ніяковіння. Слова Стаса зараз переконливі, як ніколи:

– Валю, вибач за це неподобство. Ти не мала цього ні чути, ні бачити. То наш прокол, який, я певен, не повториться. Правда братику? – кидає погляд на Віталія.

– Можеш не сумніватися. Я запам'ятав цей урок, – запевняє Віталік. Розумію, що ситуація налагоджується. При мені вони більше не даватимуть волю емоціям, це однозначно.  

– Ну от і добре. Сподіваюся, ми не сильно налякали тебе? – обличчям мого адвоката розтікається привітна усмішка.

– Та ні. Мені доводилось бачити набагато крутіші розбірки між хлопцями, – пригадую, як Павло гамселив однокласника за те, що той обмалював мій портфель крейдою у восьмому класі через ревнощі й задумливо посміхаюся. З виразу обличчя Стаса виглядає, наче він подумав, що я кокетую з ним. Ну і нехай. Добре, що Віталік цього не бачив, бо стоїть за спиною Станіслава.  Вирішую, поки вони в такому незручному замішанні, скористатись нагодою, та примирити тих двох упертюхів. – Добре, якщо ви передумали в подальшому бити горшки та надумали сяк-так почати налагоджувати стосунки, то думаю буде дуже доречним, якщо зараз ви потиснете один одному руки, як дорослі чоловіки, а надалі ваша поведінка мене не засмутить. 

Беру Маєвського за руку, а він стоїть задоволено чухає носа. Здається, йому моя ідея з тим примиренням подобається, або просто хоче мені догодити. Віталій, своєю чергою, слухняно виходить з-за спини Стаса, стає ближче, і його рука, з моєї подачі, відразу опиняється у руці Станіслава. Момент примирення, а я тріумфую. Можливо між ними ще деякий час і будуть непорозуміння, але, надіюся, що в моїй присутності вони стримуватимуть той запальний шквал емоцій, який накопичили всередині один проти одного.