Читати книгу - "Душевна музика, Террі Пратчетт"

Сюзен кліпала очима.

На підлозі було накреслене коло. За його межами стовбичили розпливчасті постаті, та коли вона налаштувалася на новий лад сприйняття, то виявила, що це були звичайнісінькі студенти.

— Хто ви такі? — спитала вона. — Що це за місце? Ану відпустіть мене вже!

Вона спробувала вийти з кола й наштовхнулася на невидиму стіну.

Студенти витріщалися на неї так, ніби колись чули про такий вид істот, як люди жіночої статі, але й не сподівалися, що побачать представницю цього виду аж так ізблизька.

— Вимагаю мене відпустити! — гнівно звернулася вона до Ридикуля. — Ви ж той учорашній чарівник, так?

— Ваша правда, — сказав Ридикуль. — І я провів обряд Ашк-Енте. Так ми викликаємо Смерть, він — чи, як ми наразі бачимо, вона — з’являється в колі й не може піти, доки ми не дозволимо. У цій-от книжечці з купою подвоєних літер багато красномовних виразів, що містять слова на кшталт «коннгурація» чи «перссоніфікація», але все це показуха, якщо чесно. Коли вже ви в нашому колі, то нікуди не втечете. Маю сказати, що попередник ваш у таких випадках нікуди не від нас не біг — мов той небіжчик, даруйте на каламбурі.

Сюзен спопеляла Ридикуля поглядом. Коло, що оточувало її, дивним чином впливало на її сприйняття простору. Несправедливість такого стану речей дратувала її найбільше.

— То нащо ви мене прикликали? — спитала вона.

— Добре, що перейшли до справи. Це ближче до сценарію, — сказав Ридикуль. — Ми вповноважені ставити вам запитання. А вам доведеться на них відповісти. По правді.

— І?

— Може, ви присісти хотіли б? Випити чогось?

— Ні.

— Як скажете. Оця музика нова. Розкажіть нам про неї.

— Ви прикликали Смерть для цього?

— Ми не певні, кого саме прикликали, — сказав Ридикуль. — То вона справді жива?

— Так... здається.

— Де вона мешкає?

— Здається, вона мешкала в одному інструменті, але вочевидь поширилася. Можна мені піти?

— Ні. Чи можна її вбити?

— Не знаю.

— Чи місце їй у нашому світі?

— Тобто?

— Чи місце їй у нашому світі? — терпляче повторив Ридикуль. — Чи мусило статися те, що стається?

Сюзен раптом почулася великим цабе. Подейкують, що чарівники насправді дуже мудрі, їх навіть колись називали відунами[26]. І от вони розпитують її про те, чого самі не знають. Вони прислухаються до неї. В її очах спалахнула гордість.

— Мені здається, що ні. Вона опинилася тут за якимсь випадковим збігом обставин. Потрапила не в той світ.

Ридикуль набундючився:

— Так я й думав. Казав, що не має так бути. Ця штука змушує людей вдавати із себе казна-що. Можна її спинити?

— Гадаю, ні. Вона несприйнятлива до магії.

— Так, справді. З музикою в нас не дуже. З будь-якою. Але ж мусить бути якийсь спосіб її спинити. Покажіть їй той свій ящик, Зрозуме.

— А... Так, ось.

Зрозум підняв кришку. Музика, що поширилася кімнатою, по-олив’яному відлунювала, але звучала цілком впізнавано.

— Ніби жук у сірниковій коробочці, еге ж? — сказав Ридикуль.

— Неможливо відтворювати таку музику за допомогою напнутого в коробці дроту, це протиприродно, — обурилася Сюзен.

Зрозум полегшено зітхнув:

— От і я так казав. Але це все одно стається. Музика того хоче.

Сюзен тупо дивилася на ящик.

Її обличчям розпливалась усмішка. Невесела.

— Вона виводить людей з рівноваги, — сказав Ридикуль. — А ще... От погляньте. Хлопчина якийсь приклеював до наших воріт, то я забрав, а йому наказав стриб-стриб коником звідти, і це, — тут він пихато оглянув пучки своїх пальців, — виявилася цілком слушна в тому випадку порада. Тут ідеться про якийсь фестиваль музики, що качає. Кажу вам, все це скінчиться тим, що з Підземельних Вимірів усіляка гидота полізе, зуб даю. У цих краях такі штуки не рідкість.

— Даруйте, — озвався Несамовитий Адріан підозріливо, — я б не хотів нікого з думки збити, однак: це перед нами Смерть чи ні? Я бачив зображення, і він взагалі на неї був не схожий.

— Ми провели обряд за першим розрядом, — запевнив Ридикуль, — і отаке прикликалось.

— Ага, от тільки татко мій оселедця промишляє, але в сіті його не самі оселедці потрапляють, — сказав Скац.

— Так, вона взагалі може самозванкою бути, — сказав Страшний Тез. — А Смерть ніби вищий на зріст і кістлявіший.

— Це просто якесь дівчисько за носа нас водить, — сказав Скац.

Сюзен невідривно на них дивилася.

— У неї навіть коси при собі нема, — зауважив Тез.

Сюзен зосередилася. Коса виникла в її руках, лезо синювато світилося й тоненько гуло, ніби хтось вів пальцем по вінцях кришталевого келиха.

Студенти виструнчилися.

— Але нам завжди здавалося, що настав час змін, — знайшовся Тез.

— Точно. Прийшов час дати дівчатам можливість випробувати себе у справжніх фахах, — сказав Скац.

— Ану не смійте до мене говорити зверхньо!

— Справді, — сказав Зрозум. — Немає жодних причин Смерті бути чоловічої статі. Жінка може цю роботу виконати майже так само добре, як і чоловік.

— У вас нічогенько виходить, — сказав Ридикуль Сюзен і підбадьорливо всміхнувся.

Вона розвернулася до Архіректора. «Я Смерть, — казала сама собі, — принаймні виконую його роль, а це просто якийсь товстий підстаркуватий дядько, який не має жодного права роздавати мені накази. Я спопелятиму його поглядом, і він невдовзі відчує напругу цієї ситуації уповні». Вона спробувала спопелити Ридикуля поглядом.

— Панночко, як ви поставитеся до пропозиції поснідати? — спитав Ридикуль.

У «Латаному барабані» переважно було завжди відчинено. Близько шостої ранку клієнтури зазвичай майже не було, але Гібіскус не зачинявся до останнього відвідувача.

А відвідувач у нього був — і пив багато. Вигляд у нього був дещо невиразний, і з усіх шпарин одягу сипався пісок.

А ще, наскільки Гібіскусові було видно, тут і там із відвідувача стирчали хапонійські стріли.

Бармен нахилився вперед:

— Даруйте, а ви тут вже бували?

— Я ТУТ ЧАСТО БУВАЮ, ТАК. МИНУЛОЇ СЕРЕДИ БУВАВ, ПРИМІРОМ.

— О! Пам’ятний був вечір, тоді бідолаху Вінса підрізали.

— ТАК.

— Коли вже назвався Вінсом Невразливим, то, вважайте, сам напросився.

— СПРАВДІ, ЦЕ ФАТАЛЬНА НЕТОЧНІСТЬ.

— Вартові казали, це було прикре самогубство.

Смерть кивнув. За анк-морпоркськими звичаями