Читати книгу - "Душевна музика, Террі Пратчетт"

— Заплати, — сказав Бескид і зітхнув. — Не торгуйся.

Толоз незграбно передав гроші, схопив торбинку, яку йому дала стара, й кинувся геть із крамниці.

— Дивовижний у вас асортимент, — сказав Бескид, невідривно дивлячись на гонг.

Стара знизала плечима.

— Мій товариш трохи роздратований, бо він думав, шо ваша крамниця з тих, зачарованих, типу, як у казках. Ну, знаєте, сьогодні є, завтра нема. Шукав не на тому боці вулиці, уявіть.

— Якась дурість, як на мене, — сказала стара таким тоном, що унеможливлював будь-яке непрохане панібратство.

Бескид знов глянув на гонг, знизав плечима й пішов за Толозом.

Продавчиня дочекалася, доки їхні кроки затихнуть в тумані.

Тоді відчинила двері й визирнула на вулицю. Задоволена побаченою там пусткою, вона повернулася за прилавок і взялася за схований під ним важіль. На мить її очі спалахнули зеленню.

— Краще б голову власну забула, — сказала вона й смикнула за важіль. Заскреготали невидимі коліщата.

Крамниця зникла. А тоді за мить виникла на іншому боці вулиці.

Паді лежав і дивився в стелю.

Яка на смак їжа? Він не міг пригадати. Певно, він щось їв останні кілька днів, бо як інакше, але смаку пригадати не міг. Він майже нічого не міг пригадати, крім виступів. Коли інші говорили, то голоси їхні ніби пробивалися крізь товстий шар серпанку.

Асфальт кудись подівся.

Паді підвівся з ліжка й почимчикував до вікна.

У сірому, мов дешеві спецефекти, передсвітанковому світлі видніли Затінки Анк-Морпорка. Крізь відчинене вікно в кімнату дув легкий вітерець.

Коли він озирнувся, посеред кімнати стояла молода жінка.

Вона піднесла пальця до губ.

— Не кричи й малого троля не клич, — сказала вона. — Він вечеряє внизу. Крім того, він все одно мене не побачить.

— Ти моя муза?

Сюзен насупилася.

— Гадаю, що розумію, про кого ти, бачила картинки, їх типу восьмеро, і за головну в них ця, Калейдоскопа. Вони мали б людей захищати. Ефеби вірять, що вони надихають митців і музикантів, але звісно ж вони не ієну... — вона затнулася, щоби виправитися, — принаймні я ніколи з ними не бачилась. Мене звати Сюзен. Я тут, щоби...

Вона розгубилася.

— Калейдоскопа? — перепитав Паді. — Я певен, що її не так звати.

— Менше з тим.

— Як ти сюди зайшла?

— Я... Слухай, присядь. Отак. Коротше... знаєш, як буває, як-от коли певні штуки, типу, як музи, про яких ти казав, так от, певні поняття іноді уособлені кимось?

На розгубленому обличчі Паді якусь мить протримався вираз розуміння.

— Як Батько Вепр уособлює святкування середини зими? — спитав він.

— Ну, так. От я типу з таких, — сказала Сюзен. — Насправді, не так уже й важить, який у мене фах.

— Тобто ти не людина?

— О, я людина. Просто я... виконую обов’язки. Гадаю, коли вважати мене музою, це суті не поміняє. Я тут, щоби тебе попередити.

— Муза музики, шо качає?

— Не зовсім, але слухай сюди... Агов, з тобою все гаразд?

— Не знаю.

— Ти якийсь дуже блідий. Слухай. Ця музика небезпечна...

Паді знизав плечима:

— Ти про Гільдію музикантів? Пан Нудль казав, цим можна не перейматися. Ми їдемо з міста на...

Сюзен рішуче підійшла й взяла гітару:

— Я про оце!

Струни заворушилися й занили під її рукою.

— Не торкайся!

— Вона захопила тебе, — сказала Сюзен і кинула гітару на ліжко.

Паді вхопив її й узяв акорд.

— Я знаю, що ти мені скажеш. Усі це кажуть. Інші двоє вважають, що вона зло. Але це не так!

— Може, зла в ній і нема, але це все неправильно! Тут їй не місце. І не час.

— Так, але я даю цьому раду.

— Ти не можеш дати цьому раду. Вона дає раду тобі.

— Крім того, хто ти така, щоби мене повчати? Я не слухатимусь порад якоїсь зубної феї!

— Слухай, вона уб’є тебе! Це я знаю напевне!

— То мені припинити грати?

Сюзен вагалася.

— Ні, не зовсім... Бо тоді...

— Ну, я не слухатимусь якоїсь таємничої жіночки! Може, тебе й не існує навіть! Тому можеш летіти геть у свій чарівний палац, ясно?

На якусь мить Сюзен відібрало мову. Вона уже трохи примирилася із невідворотною тупістю більшості людства, особливо тієї його частини, яка ходила на двох ногах і голилася зранку. Але її спантеличило таке нахабство. Ніхто ще так не говорив до Смерті. Принаймні довго вони не протримались.

— Гаразд, — сказала вона й торкнулася його руки. — Але ми ще зустрінемось, і... І тобі це не сподобається! Бо, слухай уважно, так уже вийшло, що я...

Вираз її обличчя враз змінився. Вона відчула, ніби падає назад, хоча стояла рівно. Кімната відпливла геть у темряву, завертаючись навколо переляканого обличчя Паді.

Темрява вибухнула, і настало світло. Миготливе світло свічок.

Паді поводив рукою в повітрі там, де за мить до того була Сюзен.

— Ти ще тут? Куди ти зникла? Хто ти така?

Бескид озирнувся:

— Почулося щось, — пробурмотів він. — Цеє, а ти зрозумів, шо деякі з тих інструментів незвичайні...

— Зрозумів, — сказав Толоз. — Краще б я дмухнув у ту щурячу сопілку, знову зголоднів.

— Я в сенсі, шо вони з леген...

— Так.

— То як вийшло, шо їх хтось під комісію здав?

— А ти ніколи своїх каменів у ломбард не носив?

— Та носив. Усі ж носять, ти ж знаєш. Буває, шо нема більше на шо й попоїсти.

— Ось тобі й відповідь. Сам її дав. Усі, хто музикою заробляє, до цього зрештою вдаються.

— Ага, та на тій штуці, шо Паді дісталася, номер «1»...

— Так.

Толоз глянув на вказівник.

— Вулиця Вправних ремісників. Ми прийшли, — сказав він. Тільки глянь, глупа ніч, а половина майстерень працює, — він потрусив торбинкою, і всередині щось заторохкотіло. — Ти той бік вулиці обійди, а я цей.

— Ага, добре. Ну але, номер один. Навіть на мушлі тій був номер п’ятдесят два. Кому могла належати та гітара?

— Гадки не маю, — сказав Толоз, стукаючи в перші-ліпші двері. — Але сподіваюся, хто б це не був, він по неї не повернеться.

— А це, — повчально сказав Ридикуль, — обряд