Читати книгу - "Душевна музика, Террі Пратчетт"

— У ЦЬОМУ НАПОЇ ЛИЧИНКИ.

Бармен придивився до кухля.

— Це не личинка, пане, а черв’ячок.

— О, ТОДІ ВСЕ ГАРАЗД, ТАК?

— Так задумано, пане. Це мексикаль у нас, в нього на батьківщині черв’ячка вкидають, щоби показати, який напій міцний.

— ЧИ ВІН ДОСИТЬ МІЦНИЙ, ЩОБИ ВТОПИТИ ЧЕРВ’ЯКА? Бармен почухав потилицю. Він ніколи про це аж так не замислювався.

— Ну, заведено в них так, — невизначено пробурмотів він.

Смерть узяв пляшку й підніс її до рівня, який зазвичай звуть рівнем очей. Черв’як самотньо озирався.

— І ЯК ВОНО?

— Ну, воно на смак...

— ЦЕ Я НЕ У ВАС СПИТАВ.

— Поснідати? — перепитала Сюзен. — Тобто, ПОСНІДАТИ?

— Уже майже час, — сказав Архіректор. — Давненько я не снідав із милими юними жіночками.

— Божечки, та ви тут всі як один не кращі за інших.

— Гаразд, «милих» викреслюємо, — сказав Ридикуль байдужим тоном. — Але горобці вже на деревах покашлюють, і сонце показалося з-за муру, і я чую запах їжі, а можливість попоїсти в товаристві Смерті не щодня випадає. Ви в шахи, бува, не граєте?

— Граю, і то дуже добре, — сказала досі обурена Сюзен.

— Так я й думав. Гаразд, хлопці. Можете повертатися до штрикання всесвіту своїми патичками, чо що там. Прошу сюди, моя панно.

— Я не можу вийти з кола!

— О, можете, якщо я запрошую. Це все питання етикету. Не знаю, чи вас у таку штуку посвячували.

Він узяв Сюзен за руку. Вона трохи повагалася, а тоді переступила крейдяну лінію. Відчула шкірою легке поколювання.

Студенти поспішно відступили.

— Ходіть уже, на все добре, — сказав їм Ридикуль. — Сюди, моя панно.

Сюзен ще ніколи не стикалася з шармом. А його Ридикулеві не бракувало, якщо вимірювати в підморгуваннях і блищанні очей.

Вони разом перетнули газон і зайшли до Великої зали.

Столи вже були накриті до сніданку, але за ними поки що нікого не було.

На столі зі стравами, ніби опеньки, юрмилися казанки й накриті кришками мідні тарелі. За ними терпляче вишикувалися доволі юні покоївки.

— Зазвичай у нас тут самообслуговування, — по-товариськи сказав Ридикуль, піднімаючи одну з кришок. — Офіціанти й таке інше — тільки зайва метушня... Вибачте, це якийсь жарт?

Він поштрикав виделкою те, що лежало під кришкою й покликав одну з дівчат.

— Ви котра, Моллі, Поллі чи Доллі?

— Моллі, ваша світлосте, — покоївка зробила тремтливий кніксен. — Щось не так?

— Не-так-так-так-а-так, — підспівували дві інші покоївки.

— Де моя копчена рибка? Це що таке? Якесь м’ясне пюре в булці, — сказав Ридикуль, виразно дивлячись на дівчат.

— Пані Герпесюк дала кухареві стравоспис, — сказала Моллі, — і це в нас...

— ...ша-ла-ла...

— ...Бургер.

— Та що ви кажете. І, даруйте, що це у вас за гніздо на голові? Ніби каструля з макаронами вибухнула.

— Даруйте, ваша світлосте, ми...

— Ви ходили на концерт музики, що качає, чи не так?

— Так, пане.

— Є-і-є.

— Ви хоч на сцену нічого не кидали?

— Ні, пане!

— А де пані Герпесюк?

— Злягла з застудою, пане.

— Нічого дивного. — Ридикуль розвернувся до Сюзен. — Бургери, ви подумайте, геть подуріли.

— Я на сніданок тільки мюслі їм, — сказала Сюзен.

— Є каша, — відповів Ридикуль. — Її для Скарбія готують, бо в ній нічого цікавого. — Він посунув кришку на казанку. — Ось, каша все-таки є. Існують речі, які музиці, що качає, годі змінити, і каша — одна з них. Дозвольте, насиплю вам ложечку.

Вони всілися до великого столу навпроти одне одного.

— Ну, хіба не чудесно? — спитав Ридикуль.

— Ви знущаєтеся? — підозріливо спитала Сюзен у відповідь.

— Зовсім ні. Мій досвід підказує, що у сіті на оселедця потрапляє переважно все-таки оселедець. Але як смертний — так би мовити, споживач послуги, — я хотів би дізнатися, чому Смертю раптом стала юна дівчина замість самоходного анатомічного зразка, до якого ми призвичаїлися, і з яким... знайомі.

— Анатомічного зразка?

— Це я так скелет назвав. Це в мене зі студентства.

— Він мій дід.

— А. Так, ви казали. І це справді так?

— Звучить трохи тупо, коли доводиться це пояснювати іншим.

Ридикуль похитав головою:

— Якби ж ви хоч п’ять хвилин побули на моїй посаді. Ви б тоді зрозуміло, що таке «тупо», — він витягнув із кишені олівець і обережно посунув верхню половинку булочки на своїй тарілці. — Там ще й сир, — поскаржився він.

— Але він кудись подівся, і от уже я раптом успадкувала його фах. Ну тобто, мені цього не треба! Чому я? Ганяти по світу з тією дурнуватою косою на плечі... Не цього я хотіла досягнути в житті...

— Так, про таке на заходах із фахової орієнтації не розповідають, — сказав Ридикуль.

— Саме так.

— Якщо я правильно розумію, у вас виникли труднощі? — поцікавився Ридикуль.

— Ми гадки не маємо, куди він подівся. Альберт каже, що він чимось дуже засмучений, але не говорить, чим саме.

— Божечки. Що ж могло би засмутити Смерть?

— Здається, Альберт побоюється, що він утне якусь... дурницю.

— Ой леле. Сподіваюся, не таку вже страшну дурницю він утне. А це можливо взагалі? Як це назвати тоді... мортицид? Чи, може, цидицид.

На превеликий подив Сюзен, Ридикуль поплескав її по руці:

— Але я певен, що усі ми спокійно спатимем, знаючи, що ви за старшу, — сказав він.

— Але це такий розгардіяш! Хороші люди так по-дурному гинуть, а погані живуть щасливо до глибокої старості... Суцільна недбалість. Жодного сенсу. І справедливості. От, скажімо, є цей хлопець...

— Який хлопець?

Із подивом — і жахом — Сюзен відчула, що зашарілася.

— Та просто хлопець. Він мав померти за цілком дурних обставин, і я хотіла врятувати його, але його врятувала музика, і зараз вона його затягує у дедалі глибшу халепу, і я просто мушу його врятувати, але не знаю чому.

— Музика? — перепитав Ридикуль. — А він часом на гітарі не грає?

— Грає! Звідки ви знаєте?

Ридикуль зітхнув:

— Ми, чарівники, відчуваємо таке інстинктивно, — він знов посовав бургер олівцем.