Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

Очі Воїна потемніли. Він теж задихав частіше і хрипко запитав:

– Щось сталося? Ти втомилася? Можемо зробити привал.

Я поспішно закивала, радіючи, що він сам вигадав причину моєї дивної поведінки.

Ми з’їхали зі шляху і влаштувалися біля розлогого дуба. Він давав достатньо тіні від сонця, що палило сьогодні зовсім по-літньому. Я зраділа можливості розім’яти ноги і навіть перепочивати спочатку не стала. Діор розтягнувся на теплій, розпареній від сонця землі і прикрив повіки, думаючи про щось своє. Я ж неквапливо крокувала дорогою, підставляючи обличчя сонячним променям і намагаючись не думати про те, як сильно хвилює подорож удвох з цим чоловіком.

У якийсь момент зайшла досить далеко, щоб Діор зник з поля зору. Одразу ж вловила, як розуму торкнувся хтось інший.

– Ну що, крихітко, вдалося дізнатися, куди ви їдете?

Я ледве придушила радісний крик.

– Асдусе! Ти таки пішов за нами!

– Я ж обіцяв, що не залишу тебе саму, – почулося задоволене хмикання.

– Але де ти?

Я здивовано озиралася. Але тут помітила у віддаленні чорну точку, що поступово зростала у розмірах. У міру наближення вона перетворилася на рудого вершника на непоказній коняці. Судячи з того, як впевнено тримався в сідлі демон, у нього проблем з подібними тваринами не виникало.

– Асдусе, ти де коня роздобув? – виникло закономірне запитання.

– У мого місцевого татуся є стайня, – почула недбалу відповідь.

– Тобто ти його вкрав? – жахнулася я.

– Ну, чому одразу вкрав? – посміхнувся демон. – Я ж його син, врешті решт. Один із спадкоємців. Що я в батька не можу позичити коня?

– Ти взагалі-то не його син, – нагадала я. – Просто нахабно користуєшся тілом бідного Азея. Та і що подумає бідолашна Дірда, коли зрозуміє, що її син зник?! – запізно згадала про те, про що раніше якось не подумала.

Так шкода стало бідолашну жінку! Попри всі недоліки сина, вона його щиро любила, це одразу було видно.

– Та не хвилюйся ти! Поверну я цього малого назад цілим та неушкодженим, – заспокоїв Асдус.

Зупинившись за кілька кроків, він послав мені повітряний поцілунок.

– Далі наближатись не буду, а то твій Воїн може відчути. І тобі раджу до нього якнайшвидше повернутися, а то ще шукати піде.

– Гаразд, ти маєш рацію.

Як не хотілося довше поговорити з рудим, я рушила назад.

Настрій помітно піднявся, коли зрозуміла, що друг перебуває поруч. Та й буде менше спокус думати різні дурниці про Воїна, коли знатиму, що за цим може ненароком підглянути нахабний рудий демон. А вже він язика тримати за зубами не стане. Своїми глузуваннями змусить з сорому згоріти.

Коли я повернулася до того місця, де залишила Діора, він уже розстелив на землі скатертину з нехитрою їжею, якою нас забезпечила в дорогу дружина старости. Я влаштувалася поряд і насамперед подивилася на амулет. Аж раптом від близькості Асдуса він знову засвітиться червоним. Але, на щастя, демон знаходився на достатній відстані. І амулет звично виблискував рожевим від моєї присутності.

Взявши червонобоке яблуко, я встромила в нього зуби. Насолоджувалася кисло-солодким смаком і з легким сумом думала про те, що незабаром можу цього більше і не відчути.

Хоча більше хвилювало інше. Я крадькома поглянула на Діора з-під напівприкритих вій. Набагато більше хвилювало те, як може змінитися ставлення до мене Воїна. Що він вже не подивиться на мене таким поглядом, яким обдаровував нещодавно. Поглядом, від якого все всередині солодко щеміло.

Втім, зараз Діор здавався холодним і відстороненим, наче теж щосили намагався віддалитися. Цікаво, чи вийде у нього те, що ніяк не виходить у мене самої?