Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

Запізно подумала про те, як Асдус зможе нас наздогнати, якщо ми їхатимемо верхи? Втім, одразу подумки хмикнула. За Асдусціаса Дарнадара переживати не варто! Щось точно придумає. Та й зараз більше хвилювала власна тяжка доля. Як витримати подорож верхи на істоті, що завжди мною сприймалася майже як справжній дракон?

Найгірше стало, коли ми виїхали на дорогу і Діор пустив коня галопом. Я так стискала зуби, що здавалося дивом, чому вони ще не розкришилися. У якийсь момент, помітивши мій стан, Діор зменшив темп і похмуро кинув:

– Що не так?

Овва, який спостережливий! Зволів, нарешті, помітити, як я почуваюся!

– Страшно мені, ось що.

– Чому? – щиро здивувався він.

– Коней я з дитинства боюся, – зізналася я і здригнулася, згадавши своє перше знайомство з цими тваринами. Мене тоді ледве поставили на ноги після удару копитом.

– Повір, він тебе боїться більше, – посміхнувся Воїн. – Довелося задіяти заспокійливе заклинання, щоб дозволив посадити тебе в сідло. Але, сподіваюся, надалі це не знадобиться і ви звикнете одне до одного.

А ось це вже навряд! У нас з конякою взаємна антипатія виникла відразу і назавжди.

– Вперше бачу такого боягузливого вампіра, – підколов мене Діор, і я насупилася.

– Я ще не вампір.

Він хмикнув.

– А хіба ти нічого не боїшся? – запитала, образившись на те, що Воїн так легковажно поставився до моїх почуттів.

Відразу згадала те, що підгледіла в його голові, і закусила губу. Навіть пошкодувала, що сказала ці слова. Аж раптом вони сколихнуть у ньому не надто приємні спогади.

– Коли чогось боїшся, найгірше, що можна зробити – це відступити перед своїм страхом. Навпаки, треба йти йому назустріч.

Він більше нічого не сказав. Я ж серйозно замислилася над його порадою. Може, годі поводитися наче маленька дівчинка, що тільки зображає з себе дорослу? Адже я вже зробила перший крок до цього – самостійно повернулася у рідний світ. Хоча тут, звісно, велике питання, чим я при цьому керувалася. І як можна назвати мій вчинок: примхою все тієї ж маленької дівчинки чи розважливим кроком.

Я важко зітхнула і вирішила для себе, що спробую впоратися зі страхом перед кіньми. Перед очима живий приклад того, на що здатна людина. Діор ще хлопчиськом пройшов через таке, що не кожен дорослий витримає. Я ж дратуюся і вередую через те, що мене, бачите, на коня посадили, не запитавши моєї на це думки. І справді поводжуся наче дитина. Дивуюся, що Діор зі мною такий терплячий. Навіть Ербін навряд чи поводився б так. Він зазвичай налаштовував мене на те, щоб долала труднощі та саму себе. Діор же не вимагав нічого. Просто давав зрозуміти, що, на його думку, було б правильно. І не кажучи цього відкрито, на ділі показував, що він поруч і прийде на допомогу, якщо буде потрібно.

Я кілька разів глибоко вдихнула та видихнула. Потім змусила себе відчепити пальці, що здерев’яніли від напруги, від сідла.

– Можна, я спробую сама взяти повіддя? – глухо промовила, не дивлячись на Діора.

Він передав мені їх і спокійно пояснив, що треба робити, щоб кінь повертав у той чи інший бік, змінював темп чи зупинявся. Не скажу, що керування конякою далося легко. Я все ще сильно боялася, але змушувала себе долати страх. Сподіваюся, Діор має рацію, і з часом я і зовсім перестану боятися.

– Ти молодець, – поблажливо похвалив він мене, коли я через півгодини передала йому повіддя назад і знову вчепилася в сідло.

– Дякую, – я почувалася так, ніби самотужки здолала високу гору, і навіть не образилася на тон. – А куди ми їдемо? Далеко звідси те місце?

– За сім днів шляху, – незворушно відповів Діор.

Назви міста він так і не сказав, і це трохи образило. Досі не довіряє до кінця. Хоча чому дивуватися? Вчора мою поведінку навряд чи можна було назвати зразковою. Я лише сподівалася, що це зміниться, і Воїн зрозуміє, що від мене не варто чекати підступу.

А невдовзі думки взагалі прийняли інший напрямок. Якось само собою вийшло, що, влаштовуючись у сідлі зручніше, я відкинулася назад і затишно влаштувалася на грудях Діора. І його рука, що лежала на моїй талії, викликала дуже приємні відчуття... Якби ще не усвідомлення того, що ми їдемо на моторошній животині, я б взагалі почувалася наче у раю. На обличчя раз у раз наповзала дурнувата посмішка. Було так спокійно і добре, ніби в обіймах цього чоловіка я знаходжуся у надійному притулку. Знала, що він захистить від будь-якої небезпеки, убезпечить від можливих труднощів. Навіть сама його присутність дарувала відчуття більшої впевненості у собі та власній долі.

І зовсім недоречно поліз у голову сьогоднішній непристойний сон, в якому ми з Діором удвох купалися в чистому прозорому озері в оточенні тінистих дерев. Обидва повністю оголені. Але чомусь це не викликало зніяковіння. Я не соромилася своєї оголеності тоді, уві сні. Хотіла, щоб сильне м’язисте тіло Діора притискалося до мого власного, міцні руки пестили та зігрівали своїм теплом.

Впіймала себе на тому, що дихання стало уривчастим, а від того місця, якого зараз торкалася рука Діора, розповзається тепло, що віддається десь унизу живота. Я змусила себе відкинути небезпечні думки, доки Воїн нічого не запідозрив. Навіть відсторонилася від нього і сіла в нехай і менш зручній, але більш нейтральній позі. Подивившись на нього через плече, зловила задумливий погляд. І вже не змогла відвести очей, відчуваючи, як серце калатає, наче сполошена пташка.