Читати книгу - "Душевна музика, Террі Пратчетт"

— Ага. Ой. А чому?

— Через гітару.

— А, через неї. Ага.

— Коли ми на сцені, вона всім заправляє.

У темній тихій кімнаті гітара, лежачи поряд із ліжком Паді, тихо дрижала струнами під відлуння Толозового голосу.

— Добре, і шо нам робити? — спитав Бескид.

— Вона ж дерев’яна. Десять секунд роботи сокирою, і нема проблеми.

— Не певен. Це незвичайний інструмент.

— Він, як на людину, непоганим хлопцем був, коли ми познайомились, — сказав Толоз.

— То шо робити? Не певен, шо можна його від неї відірвати.

— Може, ми могли б його переконати...

Гном замовк, почувши, як відлунює його голос.

— Та клята штука нас підслуховує! — прошипів він. — Ходімо надвір.

Вони вийшли на вулицю.

— Не розумію, як вона може слухати, — сказав Бескид. — Це ми мали б інструмент слухати, а не він нас.

— Струни слухають, — сказав Толоз упевнено. — Це незвичайний інструмент.

Бескид знизав плечима:

— Є один спосіб дізнатися.

Вранішній туман заливав вулиці. Навколо Академії він скупчувався, набуваючи вибагливих форм під впливом слабкого магічного випромінювання.

Дивні постаті невідомих створінь пливли над вогкою бруківкою.

Проте дві постаті були відомими. Це були Толоз із Бескидом.

— Так, — сказав гном, — от ми й на місці, — він дивився на голу суцільну стіну. — Я так і знав! Казав тобі, це магія! Скільки разів же про таке чули: таємнича крамничка, якої ніхто раніше не помічав, і от хтось у них купує якусь старожитність, а та виявляється...

— Толозе.

— ...Талісманом чи пляшкою з джинами, а коли починаються проблеми, покупець вертається до крамниці...

— Толозе.

— ...А та таємничо зникла, повернулася у якийсь свій вимір, з якого вигулькнула. Що ти казав?

— Ти не на той бік вулиці дивишся. Он вона.

Толоз ще раз розлючено глянув на суцільну стіну, а тоді розвернувся й рішуче перейшов вулицю.

— Будь-хто міг так помилитися.

— Ага.

— І це не применшує значення усього мною сказаного.

Толоз побарабанив по дверях і з подивом виявив, що ті не замкнені.

— Уже по другій ранку! Що це за музична крамниця, яка о другій ранку працює?

Толоз запалив сірник.

Навколо них височіли звалища запилюжених старих інструментів. Вигляд це все мало такий, ніби доісторичних тварин заскочила повінь, а тоді вони враз скам’яніли.

— А шо ото, шо на вичавлений тюбик схоже? — прошепотів Бескид.

— Це туба.

Толозові було моторошно.

Він майже все життя заробляв музикою. Йому було боляче дивитися на мертві інструменти, а ці точно були мертвими. Вони нікому не належали. Ніхто не грав на них. Вони були схожі на тіла, з яких пішло життя, на людей без душ. Те, що жевріло в них колись, давно згасло. Кожен з них раніше належав музикантові, якому гранично не пощастило.

В ущелині між фаготів і гобоїв був освітлений острівець. Посеред нього в кріслі-гойдалці міцно спала літня власниця — із плетивом на колінах і шаликом на плечах.

— Толозе?

Толоз підскочив від несподіванки:

— Так? Що?

— Нащо ми тут? Тепер ми знаємо, що крамниця існує...

— Руки вгору, бандюки!

Толоз блимнув очима й здійняв руки: просто перед його носом було вістря арбалетної стріли. Здавалося, стара перейшла зі сплячого стану в стрілецьку стійку, не проходячи через проміжні стадії.

— Вище не зможу, — сказав гном. — Просто... двері були незамкнені, бачте, і...

— То ви вирішили, що можна беззахисну стареньку обікрасти?

— Ні, зовсім ні, насправді ми...

— Щоби ви знали, я з Відьомського окружного сестринства! Одненьке слівце від мене, і стрибатимете за якоюсь принцесою на всіх чотирьох, мов жаби навесні...

— Я думаю, шо це занадто, — сказав Бескид. Він простягнув величезну руку й узявся за арбалет. Стиснув пальці. З-поміж них посипалися дерев’яні друзки.

— Ми цілком мирні, — сказав він. — Ми прийшли, шоби з’ясувати дещо про інструмент, шо ви нам продали минулого тижня.

— Ви з Варти?

Толоз вклонився:

— Ні, пані, ми музиканти.

— І мені від цього легше має буть? Про який це ви інструмент говорите?

— Щось типу гітари.

Жінка схилила голову набік. Підозріливо примружилася.

— Назад не прийму, ціна справедлива, інструмент цілком справний був.

— Ми просто хотіли дізнатися, звідки він у вас.

— Нізвідки. Завжди тут був. Ану не дмухай мені тут!

Толоз ледь не впустив на підлогу флейту, що він її на нервах автоматично підніс до рота.

— Бо в дохлих щурах потонем, — додала старенька, знов розвернулася до Бескида і повторила, — вона завжди тут була.

— На ній одиниця крейдою написана, — сказав Толоз.

— Вона завжди тут була. Відколи в мене ця крамничка.

— А хто її приніс?

— Мені звідки знати? Ніби я імена в усіх питаю. Люди цього не люблять. Просто номер пишу.

Толоз глянув на флейту. На пожовклому ярличку, причепленому до неї, було нашкрябано номер: 431.

Він втупився поглядом у полиці за тим, що можна було назвати прилавком. Там була рожева мушля. На ній теж був номерок. Він облизав губи й простягнув руку до мушлі...

— Коли це в рота потягнеш, то ліпше б тобі при собі мати незайманку для жертвопринесення, великий казан плодів хлібного дерева й черепашого м’яса, — сказала стара.

Біля мушлі була труба. На диво начищена.

— А це можна? — спитав він. — Настане кінець світу, і небо впаде на землю, коли я в неї дмухну, так?

— Як ти це слушно завважив, — сказала стара.

Толоз опустив руку, а тоді його увагу привернуло ще дещо.

— Божечки, — промовив він, — воно ще тут? Я геть забув...

— А шо там? — Бескид простежив, куди показував Толоз. — Оце?

— У нас же є гроші, чом би й ні.

— Ага, це згодиться. Але ж ти чув, що Паді казав. Ми ніколи не знайдемо...

— Це велике місто. Не знайдемо в Анк-Морпорку, то знайдемо деінде.

Толоз узяв половинку барабанної палички й уважно придивився до гонга, напівпохованого під горою пюпітрів.

— Я би не радила, — сказала стара. — Звісно, коли тільки у вас нема мети викликати з-під землі сімсот сімдесят сім воїнів-скелетів.

Толоз вказав пальцем:

— Ми оце візьмемо.

— Два долари.

— Слухайте, а чого це