Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

ГЛАВА 12

Новий день обіцяв нове випробування, про яке я раніше чомусь не подумала. Хоча мала б. Але поки я не зважала, що незабаром доведеться зіткнутися з одним з моїх страхів.

Прокинулася я від того, що хтось наполегливо тряс за плече. Виринати з яскравого сну, де чомусь бачився Діор, та ще і в не надто пристойному вигляді, не хотілося. Все ще перебуваючи на межі сну та реальності, я пробурмотіла:

– Діоре, ну ще трішечки... Обійми мене знову...

Почулося делікатне покашлювання, і я буквально підстрибнула на ліжку і, нарешті, розплющила очі. Це ж треба було так осоромитися перед дружиною старости! Дірда відвела погляд, приховуючи посмішку, і сказала:

– Твій Воїн просив тебе розбудити. Як поснідаєш, хоче одразу виїхати. Принести тобі води для вмивання?

Я квапливо кивнула, хоча хотілося крізь землю провалитися.

Жінка вийшла, а я обвела очима спорожнілу кімнату. Це ж треба! Усі вже на ногах, попри довгу гулянку. Одна я сплю наче зніжена панночка. Ох і розслабило мене перебування в Кривавому Притулку! У себе в поселенні я так довго не спала. Внутрішній годинник безпомилково підказав, що вже половина одинадцятої.

Я посилила слух і нюх, намагаючись вловити серед безлічі звуків та запахів потрібний. Діора не відчула. Мабуть, він на подвір’ї чи десь іще. От невгамовний! Після вчорашньої втрати крові це йому належало так довго спати.

Привівши себе до ладу, я швидко поснідала. З’їла мало, виправдовуючись перед господаркою тим, що живіт після вчорашнього частування ще повний.

Діор увійшов на кухню, коли я вже допивала трав’яний відвар. Я з тривогою придивилася до його обличчя. Досі блідий. Видно, що слабкість не подолав, але намагається цього не показувати. Він похмуро поглянув на мене і промовив:

– Скоро будеш готова?

– Я вже готова!

Поспішно підхопилася, мало не перекинувши кухоль. Зніяковіло подякувала господині за гостинність і кинулася до своєї кімнати за сумкою. Діор чекати мене не став і вийшов з хати.

І ось там, на подвір’ї, де зібралися ті, хто бажав нас провести, і стояло те, що викликало в мене справжній жах. Коняка! Гніда така, здорова. Судячи з вигляду, явно норовлива. Не дарма карим оком люто зиркає і копитом землю б’є.

З кіньми в мене стосунки анітрохи не покращилися після переходу до Сутінкового світу. Ще в каретах, коли нас розділяла нехай і крихка, але перешкода, я могла придушити страх. Але стикатися з цими тваринами особисто не стала б ні за що у світі. Коні, відчуваючи моє до них відношення, теж мене недолюблювали. Що вже казати тепер, коли могли в мені відчути нечисть!

Я все ще сподівалася, що мої страхи не виправдаються, і подорожувати доведеться не на коні. Але Діор, тепло попрощавшись з господарями та іншими селянами, покрокував прямо до цього пекельного створіння. І дивуватися тут варто тільки моїй наївності. Який поважаючий себе воїн стане пересуватися пішки? Звісно, вирушаючи на полювання за перевертнями, коня він залишив у поселенні. Але тепер причин іти пішки в нього не було.

– Тею?

Воїн, помітивши мою розгубленість, запитально вигнув брови. Він лагідно проводив долонею по морді та спині коня і чекав, поки я, нарешті, підійду. Я невпевнено рушила вперед. Але вже за кілька кроків завмерла, коли коняка, вловивши мій запах, заржала і позадкувала. А щоб тебе грім побив!

Діор спохмурнів. Теж, мабуть, зрозумів, що тварина може відчути, що я не звичайна людина. Щось зашепотів гнідому на вухо. Потім, коли той заспокоївся, звелів мені підійти. Цього разу кінь шарахатися не став. Лише насторожено поводив вухами і зиркав на мене. Ох і не подобається мені вираз його морди! Ще копитом лягне!

– Це Вітер, – сказав Воїн. – Підійди ближче і дай мені руку.

Я невпевнено простягла йому тремтячу долоню і зойкнула, коли Діор погладив нею блискучий коричневий бік коня. Вітер від мого вигуку знову захвилювався. Але варто було Воїну знову щось йому сказати, як заспокоївся. От би й мені так з подібною животиною справлятися! Я зітхнула. Ні, краще триматимуся від них якнайдалі! Стерпіла те, що довелося гладити коняку, тільки тому, що рука Діора керувала моєю.

– От і добре, – вдоволено сказав він, коли Вітер перестав мене боятися.

Йому-то добре! А от я боялася, як і раніше. І сама думка про те, щоб залізти в сідло, викликала майже панічний страх.

– Ти вмієш їздити верхи? – запитав Воїн.

А по мені не видно, чи що? Я похмуро замотала головою.

– Гаразд, будеш вчитися по ходу, – озвучив безжальний вирок Діор.

А потім, не витрачаючи більше часу, підхопив мене і посадив на коня.

Я насилу придушила несамовитий вереск. Ні жива ні мертва завмерла в сідлі, боячись навіть зайвий рух зробити, щоб коняка не скинула. Але коли Воїн опинився за моєю спиною, злегка відпустило. І все ж таки, напевно, моє здерев’яніле обличчя неабияк потішило селян, коли ми з Діором їхали вулицею.

Воїн притримував мене однією рукою за талію, іншою правив конем. Але я все одно боялася впасти і щосили чіплялася за сідло. Ледве наважуючись повертати голову, вдивлялася в доброзичливі обличчя людей, які привітно нам махали, вишукуючи фізіономію рудого. Але юродивого ніде не було видно.