Читати книгу - "Душевна музика, Террі Пратчетт"

— Так.

— Знай, від душі останнє відриваю.

Крейдян відкинув ящик убік. Той підскочив, і кришка з нього злетіла.

Трохи згодом у пошуках поживи до майстерні прикульгав сіро-бурий бродячий пес, всівся перед ящиком і якийсь час дивився в нього.

Тоді враз почувся дурнем і покульгав геть.

Ридикуль щосили постукав у двері Високоенергетичної чароспоруди, коли годинники на міських вежах видзвонювали другу по півночі. На нього спирався Зрозум Впертонз, який заснув на ходу.

Ридикуль думав повільно, але упевнено. Рано чи пізно він доходив висновків.

Двері прочинилися, і в шпарині показалося волосся Скаца.

— Ви до мене обличчям? — уточнив Ридикуль.

— Так, Архіректоре.

— Дайте нам зайти, коли так, бо мені роса чоботи промочить.

Заводячи Зрозума всередину, Ридикуль роззирнувся довкола.

— От би мені колись зрозуміти, що вас, хлопці, змушує працювати цілодобово, — сказав він. — У вашому віці магія мене не аж так цікавила. Будьте ласкаві, принесіть Впертонзу кави. І друзів своїх покличте.

Скац рвонув на кухню, а Ридикуль лишився наодинці зі заснулим Зрозумом.

— Чим це вони тут зайняті? — спитав він сам у себе.

Раніше це питання його не бентежило.

Перед тим, як впустити їх, Скац щось робив за лабораторним столом під стіною.

Принаймні дерев’яний макетик Диска він упізнав. На ньому були викладені концентричними колами довгасті камінці, а на рухомому свічнику була свічка, яку можна обертати навколо Диска.

Це був переносний друїдський рахувальний пристрій, який ще звали наколінником. Скарбій колись навіть такий замовляв. На пакуванні був напис: «Для жерців, які цінують час». Скарбій так і не навчився ним користуватися, і тепер просто підпирав ним двері. Ридикуль не розумів, який стосунок пристрій мав до магії.

Зрештою, це ж усього лише календар, а звичайнісінький найпростіший календар можна купити за вісім пенсів.

А от складна система із трубок за пристроєм геть збила його з пантелику. Над нею Скац і працював — по всьому верстату валялися уламки скла, колби й шматки картону.

Трубки ніби трохи ворушилися. Ридикуль нахилився ближче.

Там було повно мурах.

Вони бігали трубками крізь складну систему спіралей. Тисячі мурах. У тихій кімнаті було чути, як невпинно шурхотять комашині тільця.

На рівні очей Архіректор помітив шпарину. Біля неї до скла хтось приклеїв папірець із написом «Ввести тут».

На столі була довгаста картка завширшки точно зі шпарину. У картці були отвори.

Два отвори, потім ціле креслення з отворів, а тоді ще два отвори. На звороті був напис олівцем: «2x2».

Ридикуль був із тих, хто тиснутиме на будь-які важелі, щоби побачити, що з того вийде.

Він сунув картку в шпарину...

Шурхіт змінився. Мурахи заклопотано мандрували трубками. Якісь із них навіть несли на собі насінини...

Щось тихо шорхнуло, і з іншого кінця лабіринту випала картка.

У ній було чотири отвори.

Ридикуль тупо дивився на неї, аж до нього, розтираючи заспані очі, підійшов Зрозум.

— Це наша мурашина рахівниця, — пояснив він.

— Два на два чотири? Що ж, не знав, не знав, — пробурчав Ридикуль.

— Вона й інше може розрахувати.

— Тобто ви хочете сказати, що мурахи рахувати вміють?

— О, ні, не окремі мурахи... Як би це пояснити... Бачте, ці картки з отворами перекривають певні трубки, а крізь певні — пропускають мурах, і... — тут Зрозум зітхнув, — ми певні, що цей пристрій здатен на більше.

— Приміром? — допитувався Ридикуль.

— Ну, про це ми ще дізнаємось.

— Тобто ви не знаєте? А хто це збудував?

— Скац.

— І тепер ви хочете зрозуміти, що ця штука робить?

— Ну, ми вважаємо, що вона здатна до складних математичних розрахунків, многочлени й таке інше, просто треба більше членистоногих.

Мурахи невпинно бігли величезним скляним лабіринтом.

— У мене такий щурик був, тушканчик чи типу того, коли я був малим, — сказав Ридикуль, відчувши зневіру перед незрозумілим. — Весь час бігав у коліщатку. Цілу ніч у ньому ганяв. Це щось таке, так?

— Грубо кажучи, щось таке, — обережно сказав Зрозум.

— І мурашина ферма в мене була, — Ридикуль почав відволікатися. — Ті гади малі ніколи не рили прямо, — він опанував себе. — Гаразд, покличте-но своїх дружбанів.

— Нащо?

— Для інструктажу.

— А ми не хочемо спершу музику дослідити?

— На це буде час, — сказав Ридикуль. — Але спершу треба де з ким поговорити.

— Із ким?

— Тут я не певен, — сказав Ридикуль. — Зрозуміємо, коли він прийде. Чи вона.

Толоз оглянув номер. Власники готелю щойно пішли, перед тим провівши екскурсію, яка зводилася до «оце в нас вікно, воно відчиняється, а це насос, він подає воду, коли отуто покачати, а оце я, чекаю, коли дасте мені грошей».

— Ну, з мене годі. Накрилося моє терпіння залізним шоломом, так би мовити, — сказав він. — Ми весь вечір граємо музику, шо качає, і нас селять у такий номер?

— Тут все дуже по-домашньому, — сказав Бескид. — Бач, ми, тролі, не надто рюшиками переймаємось.

Толоз глянув собі під ноги.

— Що оце на підлозі? А я, дурень, думав, що це килим. Дайте мені хтось мітлу. Ні, краще лопату. А тоді мітлу.

— Та все гаразд, — озвався Паді.

Він поклав гітару на підлогу і влігся на широку колоду, яка вочевидь мала правити за ліжко.

— Бескиде, можна тебе на пару слів? — Толоз вказав вузлуватим пальцем на двері. Вони вийшли на сходи.

— Йому гіршає, — сказав Толоз.

— Угу.

— Він і слова не мовить поза сценою.

— Угу.

— Бачив колись ходячих мерців?

— Ґолемів бачив. Як-от пан Дорфл із Довгосвинної.

— Справді? Він справжній ґолем?

— Угу. Чарівне слово у нього в голові, сам бачив.

— Бр-р. Правда? Я в нього сардельки купував.

— Менше з тим. Що ти про мерців казав?

— ...Я би на смак і не сказав, він ніби пристойні сардельки робить...

— То шо з мерцями?

— ...Це ж треба, стільки років бачиш когось, аж виявляється, що він на глиняних ногах...

— Ходячі мерці, — терпляче нагадав Бескид.

— Що? А, так. Він поводиться, як вони, — Толоз пригадав бачених ним в Анк-Морпорку ходячих мерців. — Принаймні так, як від них заведено чекати.

— А. Так, я зрозумів, про шо ти.

—