Читати книгу - "Дим і попіл, Абір Мукерджі"

Я потер очі, проганяючи втому; автомобіль наближався до Коледж-стрит. Біля нашої квартири на Премчанд-Борал-стрит стояв довгий чорний автомобіль, від якого тхнуло загрозою, як від бомби, що не розірвалася. Дуже схожий на той, в якому «Відділ Н» відвіз мене до Тангри після того, як я лишив уміст свого шлунка в кабінеті Доусона. Якщо на черзі була ще одна подорож у ньому через усе місто, лишалося сподіватись, що його гарненько вичистили.

Коли наш «волслі» зупинився позаду нього, одна з дверцят відчинилася і вийшов Алленбі, той самий чоловік, який попросив у мене прикурити, а тоді тицьнув пістолетом під ребра. Він підійшов і почекав, доки я виберусь із авто.

— Спробую здогадатись,— промовив я.— Вам знову потрібен сірник.

— Чудово,— гмикнув він, і вузька прорізь його рота ледь вигнулась у посмішці.— Вам знадобиться почуття гумору, ще й ніч не мине.

Я боявся, що доведеться провести в підвалі під Форт-Вільямом ще десять годин. Підозрюю, що вони так довго протримали мене там лише тому, щоб біль від опійної ломки зробив мене більш зговірливим, коли справа дійте до допиту. Проблема в тому, що наразі ми не можемо згаяти десять годин.

— А що, як ми пропустимо всі люб’язності і ви просто повезете мене до свого шарманщика? — запропонував я.

Він похитав головою і повів мене до чорного автомобіля.

— Шарманщик,— повторив він, ніби смакував це слово.— Дуже схоже на майора Доусона, якщо вдатися до образів. Але я з тих, хто все сприймає буквально.

Він зігнувся і штовхнув мене на сидіння.

Я почув, як до нас наблизився Не Здавайся.

— Стривайте,— сказав він.— Якщо ви забираєте капітана, забирайте і мене.

Алленбі випрямився і зміряв Не Здавайся таким поглядом, ніби перед ним була тухла риба.

— Дуже добре,— нарешті сказав він.— Якщо ми їдемо до шарманщика, то що більше мавпочок, то краще.— Він кивнув на задні дверцята авто.— Залазьте.

Сержант так і зробив і, вмостившись біля мене, посміхнувся так, ніби вважав це веселою пригодою.

Ми з Не Здавайся налаштувалися на подорож до Форт-Вільяма. Але не минуло багато часу, як я зрозумів, що щось не так. Замість того щоб їхати прямо по Коледж-стрит, автомобіль скинув швидкість і повернув праворуч на Боу-базар.

— Ви ж не забули дорогу до Форт-Вільяму? — поцікавився я.

Алленбі до мене не повернувся.

— Ми їдемо не до Форт-Вільяму.

— Куди ж тоді?

— До вашого кабінету.

Кілька хвилин по тому, проминувши охоронців біля брами, авто в’їхало у дворик на Лал-базар і зупинилося біля будівлі, де квартирували офіцери. Чоловік із «Відділу Н» вийшов і відчинив задні двері.

— Я думав, ми зустрінемось із майором Доусоном,— сказав я, виходячи з авто і розминаючи ноги.

— Зустрінетесь,— відповів він.— Він у вашого боса, Таггарта.

Спиною у мене скотилася цівочка поту. Те, що Доусон із Таггартом тут посеред ночі, означає, що він вирішив виконати свої погрози. Він, напевно, підозрює, що я близенько підібрався до таємниці «Равалпінді», і приїхав розповісти комісару про мої опійні звички.

— Ну ж бо,— підштовхнув мене до бокового входу Алленбі.— Не будемо ж стояти тут усю ніч.

Доки ми входили всередину й піднімалися сходами до кабінету Таггарта на верхньому поверсі, думки мої так і вирували. Назад шляху немає. Звинувачення в наркозалежності — це не те, що так просто подарують у нашій професії. Я вирішив, що якщо це кінець моїй кар’єрі в Імперській поліції, та й у будь-якій поліції, як на те вже пішлося, то треба зробити все можливе, щоб потягти за собою Доусона та його приятелів.

Коли ми піднялися на верхню сходинку, мою лють уже охолодила реальність. Гніватися не було сенсу — та й себе жаліти також — адже лишалася маленька проблемка з гуркхом, що й досі на волі і налаштований вбивати інших людей.

— Почекай за дверима,— наказав я Не Здавайся, доки ми йшли коридором.— Хоч би що зі мною сталося, ти мусиш розповісти Таггарту про гуркха. Його потрібно зупинити, доки не постраждали інші.

Кабінет лорда Таггарта був у дальньому кінці. Перед ним була маленька приймальня, де сидів його секретар, але о цій ночній порі вона була порожньою. Одна стулка дверей була відчинена, і звідти в приймальню падала смужка світла. Зсередини долинув голос Доусона.

На порозі я зупинився, щоб опанувати себе. Я провів у Калькутті два з половиною роки — непоганий результат за моїми стандартами, особливо якщо врахувати, що я і не розраховував протягнути довше місяця. Дуже сумувати за цим місцем не буду — прокляте місто з огидним кліматом і дивакуватими мешканцями, як британцями, так і індусами,— але ж тут усе одно залишиться частина мене, і ця втрата гризтиме мене до кінця життя. Така вже підступна Калькутта. Хоч би поставлю крапку у своїх провальних стосунках з Енні Грант, які тривають стільки ж часу і, судячи з черепахової швидкості прогресу, досягнутого за цей час, мою стратегію з тим же успіхом міг розробляти сам фельдмаршал Гейґ[22]. Я сумуватиму за нею набагато сильніше, ніж вона за мною, і від цієї думки в душі щось ворухнулося. Не шляхетна, а кровожерлива частина моєї натури. І якщо була причина затримуватись тут довше, то полягала вона в тому, що, коли доходило до Енні, я ще був готовий не визнати свою поразку.

Я зробив глибокий вдих, постукав у двері й увійшов.