Читати книгу - "Вендета по-українськи"

Миколі Барбірошу приснилося, що він їв м’ясо. З апетитом наминав свіжу, щойно підсмажену свинину. Приємно хрускотіли в роті підрум’янені соковиті шматочки, жир стікав по підборідді й падав великими краплями на тарілку. Лівою рукою Барбірош умокав окраєць хліба в густий гарячий жир, не поспішаючи вкидав до рота і з насолодою пережовував. Потім, узявши виделку й ніж, відрізав маленький запашний шматочок, урочисто спроваджував до рота і смакував, смакував…

Задзеленчав будильник. Микола простягнув руку, навпомацки натиснув кнопку блокування і тільки потім розплющив очі.

За вікном сіріло. Годинник показував за чверть сьому. Присмак свіжого м’яса ще не вивітрився зі свідомості, й Барбірош, ковтнувши слину, подумав: коли сняться такі сни, то справи його кепські. Це, напевне, попередження, сигнал, що організм виснажений і потребує більше калорій. Микола напружив пам’ять, намагаючись пригадати, коли востаннє споживав свинину, однак марно. Не пам’ятає. Зате раптом зринув спомин.

На Різдвяні свята кололи свиню. Він тоді у шостому чи сьомому класі навчався. Микольця допомагав різникові. Розділяв снопик соломи на три частини, як той вчив, підпалював і підносив до підвішеної на гілляці старого горіха туші свині.

Сусід-різник, червонопикий, дужий і, як казали, найздоровіший у селі чоловік, сидів на ослінчику, без шапки, в камізельці, з підкоченими по лікті рукавами сорочки і пив з кварти свіжу кров.

– Хочеш спробувати? – несподівано запитав він. – Корисно для здоров’я. Калорій багато. Сам п’ю і всім рекомендую. На перший раз – сто грамів, не більше.

Різник зачерпнув квартою з миски, глянув усередину, відлив трохи і рішуче простягнув посудину Миколі.

Хлопець знітився. Було страшно й гидко. Він ніколи не куштував свіжої крові. Пригадав, як свиня смикалася в агонії, як у такт биття серця здригалася в грудях шпичка, а ще той пронизливий виск, хрип, поволі стихаюче харкотіння. Микола бридливо поморщився. Ні, не зможе. Але що про нього подумає сусід? Слабак, скаже, не має сили перебороти себе, випробувати волю. І Микола таки зважився на героїчний, як йому здавалося, вчинок. Випив відважених різником на око сто грамів свіжої свинячої крові.

Три дні нудотно-млосний присмак у роті мучив Миколу. Три дні він не міг дивитися на м’ясо. Однак із часом минулося. Крові, правда, він після того випадку не пробував, а до м’яса поступово звик. І тепер, прокинувшись, Барбірош подумав: сон про м’ясо, картинка з дитинства, коли пив з кварти кров, що все це означає? Передчуття якоїсь халепи чи, може, й справді бракує калорій?

Так, останнім часом він змарнів, осунувся, став нервовим. Дружина каже: цигарки винні. Забагато палиш, щодня вишмалюєш аж пачку «Прими». Для теперішнього голодного часу це – завелика розкіш. Сім’я сидить на бульбі. Мар’яна вже півроку без роботи, а Миколиної зарплати вистачає хіба що на тиждень, якщо вчасно дадуть. Важкі часи настали, важкі… Завод дихає на ладан. Місяць працює, два місяці – стоїть. Кращі робітники давно розрахувалися. Одні алкаші й пенсіонери залишилися. А ще апарат управління, керівництво, бухгалтерія – дармоїди конторські! За опалення немає чим платити – відключили. В цеху зимно, вітер гуляє. А гриміли ж колись на всю країну. І робота була, і гроші…

Барбірош випростав під ковдрою ноги. В кімнаті було прохолодно, вилазити з теплого ліжка йому не хотілося. Поруч, на боці, згорнувшись клубком і підклавши долоньку під голову, спала дружина.

Микола зиркнув на годинника. Ще є час. Присунувся ближче до Мар’яни, поклав руку на гаряче стегно. Намацав краєчок сорочки й рішуче потягнув догори, оголюючи тіло.

– Мар’яно, – прошепотів він, пожадливо пестячи її груди.

– Чого тобі? – прокинувшись, у відповідь гарикнула дружина. Барбірош нетерпляче натиснув на її плече, намагаючись перевернути горілиць, однак Мар’яна з силою скинула його руку.

– Відчепися! – злісно прошипіла крізь зуби, відсуваючись подалі й натягуючи ковдру на голову..

– Не любиш… – важко зітхнув, примовк, очікуючи Мар’яниної реакції, але вона байдужим чужим голосом кинула:

– Вставай, бо спізнишся на роботу.

Барбірош неохоче звівся на ноги, намацав на холодній підлозі капці й подибав, похнюпившись, на кухню. Батареї ледь тепліли. Микола запалив газ і поставив чайника на газову плиту. Глянув у вікно. Вночі йшов дощ, на асфальті перед будинком стояли калюжі, небо хмарилось, і Барбірош подумав, що треба буде взяти парасольку й одягнути теплого светра, бо температура на вулиці знизилась майже до нуля.

Умився, хотів поголитися, перебрав леза до бритви, однак жодного придатного не знайшов. «Увечері полагоджу стару «Харків», – вирішив, – і до кращих часів голитимуся електробритвою».

Поснідавши, згадав про гроші. Не вистачить на обід. Треба йти до Мар’яни, знову будити, а може, вона вже й не спить. Вчора допізна шила малому сорочку. Микола не чув, коли й лягла. Зла на нього, як дідько, кидається за всяку дрібницю, тиждень до себе не підпускає. Невже щось довідалась про Галю? Турбувати дружину Барбірош не наважився. Якось перетерпить, не вперше без обіду, тепер мало хто в заводській їдальні харчується. День швидко пролетить за балачками й перекурами.

Одягаючи у передпокої куртку, згадав про цигарки. Мацнув рукою по кишені, чи пачка «Прими» і сірники на місці. Перевірив також, чи взяв ключі від квартири. Мар’яна, забравши Ромчика зі школи, може до матері з малим гайнути, як він тоді до хати дістанеться? А ще ключ від поштової скриньки треба взяти, он, хтось знову ввечері все повідмикав, мабуть, щоб удень газети поцупити. Важко останнім часом припильнувати пошту. З усього під’їзду лише він, Барбірош, передплачує газету. «Спорт-експрес» називається. Гарна газета, новини свіжі, про футбол багато цікавої інформації. Дорога, правда, Мар’яна три дні з ним не розмовляла, коли довідалася, що газету на рік передплатив, виклавши мало не всю зарплату. Одну-єдину газету одержує і ту хтось регулярно цупить. Ні, здрібнів народ, вироджується нація, стільки злодіїв наплодилося!

Микола взявся за дверну ручку й раптом із жахом помітив, що ні верхній замок, ані нижній не замкнені. Виходить, цілісіньку ніч вхідні двері були не заперті? Мар’яна, вона остання лягала спати! І таке трапляється не один раз. Невже важко замкнути на ніч двері? Кажи, не кажи, як горохом об стіну! Гаразд, увечері з нею поговорю, вирішив Барбірош, про все згадаю, та й часу зараз нема, на роботу спізнюся.

З третього поверху на перший зійшов швидко. На сходовому майданчику яскраво горіла лампочка й Микола побачив, що дев’ять поштових скриньок, як завжди, відчинені навстіж, лише його зачинена. Дивно, подумав, поштовий злодій, як правило, підважуючи ножем, відпирав усі. Сімдесят четвертій квартирі зробив виняток.

Барбірош